Жовто-блакитні прапори на цвинтарі стали безоднею. На одному з пам'ятників прикріплена записка: "Любий, у тебе народився син!" Як це витримати?

У неділю возила мати до сина. На день народження. На кладовище. На Алею Слави.

Артемчику повинно було виповнитися 26, але йому тепер назавжди 24 рочки. Мати привезла хлопцю "його" сигарети й улюблене печиво. І свічки, і квіти. Так і сиділи. Палили, мовчали.

Якщо чесно, це нестерпно. Алея Слави на харківському 18-му цвинтарі стала морем, океаном, безоднею. Жовто-блакитні прапори тут, здається, не закінчуються. Алею видно із траси, і безмежність її теж можна відчути, не звертаючи. Але коли потрапляєш усередину, тут усе по-іншому відчувається.

Ось вони – справжні Герої. З іменами, прізвищами, світлинами. Ось Андрій посміхається, у нього на руках безпородне цуценя. Фото зроблено десь у бліндажі. Мабуть, це останнє фото хлопця. Підпис на хресті: "Дякуємо за те, що ми живі". Дякую, Андрію.

Ось Сергій. Напис: "З Україною в серці", – й цифри: 2002 – 2022. Дитина. Ще вчора сидів за шкільною партою. Мабуть, напередодні повномасштабної сперечався з батьками, куди йому вступати – на економічний чи до комп'ютерних наук. Дякую, Сергію.

Денис, Ігор, Антоніна, Сашко, Степан, Валерій... Дякую.

Я ходжу вздовж чорних постаментів і читаю зворушливі слова, висічені на камені: "Буду шукати тебе в безлічі світів, поки не знайду…" Як це витримати?

На одному з пам'ятників прикріплена записка: "Любий, у тебе народився син!" Неможливо навіть поворухнутися біля цього болю. Застигла.

Господи, за що?! Чи є відповідь бодай у когось у світі? Чому цей 30-річний батько ніколи не побачить своє дитя? Так, він загинув на своїй землі, захищаючи свою вагітну жінку від російських танків, дронів, ракет, ґвалтівників, мародерів, убивць, окупантів. Але чого вони до нас вдерлися? Тому що якась гидота просто ненавидить українців. І все.

Немає ніяких більше причин. Не існує. Гітлер ненавидів євреїв і палив їх у газових камерах. Путін ненавидить українців і знищує їх зброєю. Усіх. І військових, і цивільних. Це просто неможливо осягнути у ХХІ сторіччі.

Світ має прокинутися. Кожен повинен уявити, що він стоїть на величезному кладовищі й питає всесвіт: "Як? Таке? Можливо?"

Із днем народження, Артеме. Слава тобі, Герою. Вічна пам'ять.

Джерело: Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора