Звільнення Херсона аналогічне перемозі у битві за Москву у грудні 1941 року. Попереду в України ще довга, але неминуча черга перемог
Перше, з чого щиро радий почати, – це з привітання жителів Херсона й усіх громадян вільної і незалежної України зі звільненням від окупації цього важливого міста країни. Перший крок, аналогічний перемозі у битві за Москву у грудні 1941 року, зроблено! Попереду ще довга, але неминуча черга перемог, необхідних для повного і незворотного повернення всіх злочинно захоплених територій, визнаних міжнародною спільнотою і міжнародними угодами невід'ємною територією України!
Дорога непроста, на жаль, найімовірніше, довга, але іншої немає і не може бути! Думаю, щоб цього "не може бути" уникнути в майбутньому, необхідно вже зараз розмірковувати, аналізувати подію.
Із початку війни, з 2014 року, суспільство розділилося на три частини. На тих, хто розумів, що РФ розв'язала злочинну третю світову війну, розпочавши агресію і окупацію території сусідньої країни. На тих, хто вважав і надалі вважає, що як "велика" країна вона має на це право. І на тих, хто вдавав і досі намагається вдавати, що нічого не відбувається.
Звичайно, хтось відразу згадає про Чеченську війну, Придністровський конфлікт, нарешті, про війну РФ проти Грузії – і матиме рацію. Проте все, що відбувалося в Чечні з погляду світової спільноти і чинних законів, дійсно могло вважатися внутрішньою справою країни. Інша річ, що потрібно і можна відразу згадати про те, що аналогічні дії в Югославії світова спільнота трактувала по-іншому – і словом, і ділом. Геноцид, розв'язаний у країні проти одного з численних народів, необхідно було зупиняти саме тоді. З'ясування, чому все відбувалося по-іншому, займе багато місців і, безумовно, потребує окремої статті, а краще окремого діалогу.
Війна у Придністров'ї на території вже незалежної Молдови, яка вийшла, як і інші союзні частини СРСР, абсолютно відповідно до закріпленого в конституції і законах права союзних республік на вихід із СРСР, незважаючи на появу сірої зони за участю й під охороною 4-ї російської армії, все-таки не призвела до російської окупації та приєднання цієї території до Росії. Хоча свої паспорти РФ там роздавала і роздає далі. Становище складне, але не безнадійне.
Досвід Гагаузької Республіки й Аджарії свідчить про те, що повернення таких територій у лоно своєї держави відбувається і відбуватиметься неминуче. Питання лише у часі й волі людей.
Ситуація з Південною Осетією й Абхазією складніша… З одного боку, це майже окуповані території, але з іншого – у них створено деякі подоби маріонеткових режимів Кремля. Обидва більшою чи меншою мірою регулюють, фінансують, охороняють із Кремля. Однак у будь-якому разі вони не стали суб'єктами РФ з порушенням міжнародних законів. Але, як відомо, "апетит з'являється під час їжі". Увірувавши у вседозволеність, забезпечену продажністю, страхом багатьох провідних світових політиків, керівництво РФ вдалося до віроломного захоплення Криму з антизаконним його "приєднанням".
Безумовно, величезною допомогою в реалізації цього плану стала не проведена вчасно демілітаризація військово-морських баз на Чорному морі, які давно втратили військове значення. Російська база у Севастополі стала плацдармом для окупації Криму. Війна розпочалася. Її розвиток з кожним днем, місяцем, роком був дедалі неминучішим. У машині, яку створили КДБ – ФСБ і за кермом якої тимчасово, принагідно, опинився сірий непоказний майор, задньої швидкості не було і немає.
На жаль, репресивний інститут радянської держави, чиї спадкоємці створили ситуацію неминучого приходу до влади до кінця ХХ століття, давно поставив завдання підпорядкувати собі країну і для цього планомірно багато років винищував, підкоряв своїм цілям громадян країни або виганяв їх із неї. Окрім цього, максимально "обробляли" студентів, які навчалися у навчальних закладах, комерсантів, котрі вели справи з СРСР і РФ, старанно підгодовуваних учасників численних міжнародних заходів, які організовували в СРСР. Інститути агітації і пропаганди обробляли і надалі постійно обробляють таких людей.
Підсумок цього ми можемо наочно спостерігати і чути в розмовах з громадянами РФ, а також тими, хто живе за кордоном, вони є іноземними громадянами, але зберігають прихильність до СРСР – РФ. Підтримують її дух великодержавності відданістю і впевненістю у справедливості її політики "володаря світу" і захоплюючись "сильною рукою". Расовий, національний, конфесійний і соціальний рівень таких людей різноликий і багатогранний, у ньому немає жодних винятків. Не втомлюватиму читача окремими цитатами, пропоную подивитися на їхні висловлювання в систематизованому вигляді:
1. "Росія – "велика" країна, була і буде незалежно від політичної системи, правителя і назви" – дійсно, з розірами її території сперечатися марно, практично століттями це була найбільша у світі країна. Проте стосовно її величі питання складніше. Якщо судити за покоями правителів, то вони, зрозуміло, вражають, але варто зазирнути за паркан, у двори, підворіття, за виворот "потьомкінських сіл", побачити вигрібні ями замість туалетів, розбиті напрямки (дорогами це назвати язик не повертається), злидні перекошених будинків, поля, які масово заросли бур'янами, – і враження про "велич" розтане, як сніг у спекотний день.
Мабуть, ті, хто говорить про "велич" страждають на гостру форму сліпоти й глухоти і всього цього не бачать і не чують, а може, просто їхнє життя настільки безпросвітне, що єдине світло надії саме й полягає у формулі "ми громадяни великої країни", а те, що до них це не має жодного стосунку, на це їх привчили не звертати жодної уваги.
2. "Ми виграли Другу світову війну!" – виграти війну самотужки у країн Осі на чолі з Третім рейхом могла лише антигітлерівська коаліція. Це, до речі, неодноразово підкреслював навіть Сталін, якого то хвалять і оспівують, то проклинають і намагаються забути. Кількість загиблих у цій війні досі не підрахована, оскільки "непрямі втрати", судячи навіть із клумб на знаменитому Піскарьовському цвинтарі, ніхто не підраховував. Державі простіше й вигідніше написати просто цифру втрат і час від часу коригувати її у будь-який бік залежно від ідеологічної та політичної доцільності. Про фразу "баби ще понароджують" навіть згадувати не вважаю за потрібне. На жаль, армія більше воювала кількістю, а не вмінням. Тим, хто не вірить, варто перечитати від Некрасова "В окопах Сталінграда" до "Проклятих і вбитих" Астаф'єва.
3. "На Росію завжди всі нападали!" – спробуйте ще знайти у світовій історії країну, на яку всю її історію нападали інші, а вона не тільки не зменшувалась у розмірах своєї території, а навпаки, постійно збільшувалася, приєднуючи до себе чужі території. Розрослася від зовсім невеликої Московії до гігантської імперії та СРСР. Те, що відбувається в ХХI столітті, тільки підтверджує це.
4. "Ми володіємо багатствами землі, на які всі зазіхають" – щодо багатств землі ніхто не сперечається, але ось освоєння їх справа зовсім інша, а історія свідчить – без світових технологій вони залишаться малодоступними. Клімат, величезна територія ризикованого землеробства, відсутність інфраструктури, все це досі є важкою перешкодою на шляху перетворення багатств території на багатства народу. Про те, що система політики влади "на князювання", "на правління", громадян "все навколо народне, все навколо моє", непереможна корупція, що процвітає, казнокрадство…
Зупинюся, бо перераховувати лиха російські можна нескінченно. У сучасному світі важливі не так багатства землі, як вміння громадян і зокрема влади освоювати і розпоряджатися ними не на шкоду, а на користь, але не тільки владі і не лише своїй країні. Світ давно став багатогранним. Європейський союз, спільні організації країн Азії, Америки, Африки, НАТО, ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ і багато інших лише доводять це. Навіть важко сказати, на кого більше схожа така країна – на "собаку на сіні" чи на "скупого лицаря".
5. "Крим, Севастополь – завжди були і будуть російськими містами" – це історичне марення, фальсифікацію, наперсництво, навіть якось спростовувати нудно. Історія точно не розпочалася з часів Катерини. Самі назви свідчать про повну неспроможність таких тверджень. Згадувати про підписи, поставлені керівниками держави під Гельсінською угодою і тим більше під Будапештським меморандумом, взагалі незручно.
Хоча тим, хто вірить у те, що у 1939–1940 роках СРСР відповідно до злочинного радянсько-нацистського пакту Молотова – Ріббентропа "звільняв" народи Латвії, Литви, Естонії, значні території Польщі, Румунії, Фінляндії від ненависних їхнім громадянам свободи і незалежності, занурюючи мільйони у створену в СРСР імперію ГУЛАГу, – напевно, щось доводити справді марно.
Зупинюсь і тут. Думаю, більшості все очевидно, ну а тим, у кого залишаються запитання, хто продовжує мріяти про перемогу і великодержавний націоналізм, шовінізм, реваншизм, – гадаю, довести нічого неможливо, для них закон не писаний. Але чи згодні з цим народи світу?
Джерело: "ГОРДОН"