Якщо після переговорів Байден заявить про необхідність повного виконання Мінських домовленостей, то він став на бік Путіна

Фото: Анатолій Гриценко / Facebook

Байден – Путін: лакмус для оцінки – перемога чи зрада?

Україна буде ключовим питанням під час розмови, і це дуже важливо для нас. Але не єдиним ключовим питанням – є ще Китай, є стратегічні ракетно-ядерні озброєння, є Іран і Сирія, і це нас насторожує. Під час переговорів буде не лише фіксація часом протилежних позицій (вони зрозумілі й уже заявлені) – буде торг, не буквально як на базарі, але близько до того: щоб щось отримати (з дуже бажаного), потрібно чимось і поступитися (краще з менш важливого).

Обама, у команді якого працював Байден, був досить відвертим – він не вважав Україну "життєво важливою" для Америки, тому й не доклав зусиль для зупинки путінської агресії, обмежившись "глибокою і дуже глибокою стурбованістю". Байден, ставши президентом, визнав Україну "життєво важливою", утім, він же дав зелене світло антиукраїнському "Північному потоку – 2", чим показав, що інтереси Німеччини і Росії для нього "життєво важливіші" за Україну. Китай – ще більше "життєво важливіший" для Байдена, тут не варто навіть порівнювати.

Що для нас буде лакмусом для оцінки результатів зустрічі Байден – Путін? Як відрізнити перемогу від зради? Адже це буде непросто зробити, бо ні явної перемоги, ні явної зради напевно не буде, розбиратися доведеться у "відтінках сірого". Чому?

Тому що Байден не погодиться надати Путіну гарантії (та ще й юридично оформлені, як на тому РФ наполягає), що НАТО більше не буде розширюватися на схід і не буде нарощувати на російському напрямі свою військову інфраструктуру. Таких гарантій, переможних для себе, Путін точно не отримає. Якби Америка відступила під диктатом Путіна, то далі її просто порвав би набагато потужніший Китай, і Байден це усвідомлює.

А Путін не погодиться на вимоги Байдена про повернення Україні Криму, визнання Росії стороною конфлікту (агресором), не погодиться і на швидке виведення військ із Донбасу. Такого переможного козиря Байдену Путін не дасть.

А що може дати? Путін може погодитись зняти військову напругу на наших кордонах (створену ним спеціально для залякування Європи і щоб змусити Байдена сісти за стіл переговорів), але в обмін на що? На зупинення/обмеження американської допомоги нам? Чи в обмін на тиск на Україну з боку Америки, щоб змусити нас виконувати капітулянтські Мінські домовленості?

Власне Мінські домовленості, мертві з моменту їхнього підписання (жоден пункт за майже сім років так і не виконано) та капітулянтські по своїй суті (бо розірвуть нашу країну на кілька частин та позбавлять вибору власного майбутнього) – вони, на мою думку, якраз і будуть лакмусом – індикатором результатів переговорів за шкалою "перемога – зрада".

Якщо Байден стане на бік Путіна і після переговорів публічно повторить його мантру про "необхідність повного виконання Мінських домовленостей, оскільки вони були підписані" (знаючи, що у разі їхнього виконання не те що України в НАТО – України як суверенної держави не буде взагалі) – така згадка Байдена про Мінські домовленості й буде для нас індикатором зради. Або ж, делікатніше, фіксацією факту того, що серед інших пріоритетів розмови Америка відсунула Україну на задній план.

Якщо ж на переговорах і після них Байден чітко заявить, що як засіб вирішення російсько-українського військового конфлікту Мінські домовленості себе вже вичерпали, треба шукати інші рішення, для цього проводити нові переговори, і Америка візьме у них повноцінну участь, а в період до досягнення стійкого миру продовжуватиме воєнну підтримку України та її курс у НАТО – ось тоді, я вважаю, нам можна буде говорити про перемогу. Яка не принесе стійкого миру швидко, але дасть нам шанс його досягти, зберігши за собою право обирати свій зовнішньополітичний курс та безпековий курс.

Тож у потоці коментарів і пресрелізів за підсумками розмови Байден – Путін раджу шукати ключове для нас словосполучення "Мінські домовленості" та в якому саме контексті воно прозвучить. В ідеалі краще б воно зовсім не прозвучало.

Джерело: Анатолій Гриценко / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора