Іранський кейс може стати дзеркалом

Як і всі, стежу за подіями в Ірані.

Другий тиждень небувалих за широтою й наполегливістю протестів: десятки охоплених міст, до того ж із деяких повідомляють про перехід поліції на бік повстанців. І це – попри повну відсутність будь-яких лідерів, тотальне вимкнення інтернету в країні й силовиків, які стріляють на ураження (рахунок жертв іде на десятки). Так близько до падіння режим аятол не був щонайменше протягом останніх десятиріч. А можливо, що й за всю історію Ісламської Республіки.

Якщо Хаменеї таки переїде в гуртожиток на Рубльовці до Асада і Януковича, це означатиме не просто повну трансформацію однієї країни, а різку зміну ситуації на всьому Близькому Сході. Зруйнуються всі "проксі-структури" нинішнього Тегерана, від "Хезболли" до ХАМАС – із перспективою деескалації й навіть миру на Близькому Сході.

У нашого з вами аятоли на цьому тлі поки з економікою та внутрішніми протестами все чудово – попри чотири роки агресивної війни й термоядерного шантажу України (та й, по суті, усієї Європи). Тобто Путін є прямою загрозою нацбезпеці для громадян Росії й цілої низки європейських держав.

І тут іранський кейс може стати дзеркалом. Тому що продемонструє просту, але неприємну істину: міжнародну (європейську насамперед) безпеку гарантують не кількістю дронів, не товщиною санкційних пакетів і навіть не обсягом оборонних бюджетів. Її вирішує зміна режиму. Без зміни режиму її можна тимчасово купірувати, відсувати, але усунути – ніколи!

Звідси випливає висновок, який Європі рано чи пізно доведеться зробити. До стратегії мають входити дві частини. Перша – жорстоке й послідовне стримування путінського режиму. Для цього потрібна політика, спрямована не на "покарання населення", а на розкол еліт і дестабілізацію "вертикалі". Політика, яка робить перебування всередині режиму дедалі менш вигідним, дедалі менш безпечним і дедалі менш раціональним. Інших інструментів просто немає. Решта – імітація стратегії та відтермінування невідворотного.

Друга – не менш послідовна підготовка до постпутінського транзиту влади. До зміни цього режиму на хоча б мінімально адекватну владу. До того ж до створення умов для того, щоб такий транзит відбувся якнайшвидше і якомога менш травматично для навколишнього світу.

Історія Ірану просто ще раз нагадує нам про те, що іноді єдиним способом знешкодити загрозу є не боротьба з її наслідками, а усунення її джерела.

Джерело: Дмитрий Гудков / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора