Російський народ такий само терплячий, як його печінка
Найобговорюваніший сюжет сьогодні (і, мабуть, щонайменше кількох найближчих днів) – YouТube-style напівблокування-напівуповільнення Telegram.
З одного боку, здавалося б, і близько не порівняти з "холодомором" у Києві й інших українських містах (та хоч би і з Бєлгородом).
З іншого – цей сюжет загалом (про боротьбу з інтернетом) має стратегічний вимір. Це навіть не про цензуру – це про психологію та психіатрію влади. Як уже видав один депутат: "Боротьба з Telegram – це боротьба з НАТО. А народ потерпить". Ну, впевнений він, що російський народ такий само терплячий, як його печінка.
Що далі, то менше режим розрізняє реальну загрозу й уявну. Будь-який канал зв'язку сприймають як інструмент потенційних змовників, а будь-якого його користувача – як потенційного зрадника. Влада, яка боїться слів і картинок, насправді боїться моменту, коли перестане бути владою.
Найбільше дивує, що це роблять у ситуації, коли режиму нічого не загрожує. Опозицію або знищено, або посаджено, або акуратно розфасовано по валізах і розкидано по закордонах. Протести придушено. Суспільство залякане й атомізоване.
І от у таких стерильних умовах вони й надалі діють так, ніби перебувають в обложеній фортеці, отруюючи життя мільйонам навіть тих росіян, які, може, інакше проти них нічого не мали б. Звідси тривожне запитання: якщо вони так легко вбивають усе живе тоді, коли їм майже нічого не загрожує, то що вони робитимуть, коли система справді захитається?
Хочемо ми, "як у Парижі", але як би не вийшло, "як в Ірані". Що довше спостерігаєш за всім цим, то менше іронії й більше занепокоєння. Запитання вже не в тому, чи здатні вони перейти межу. З огляду на те, що чинять в Україні, багато хто з них уже не зможе переступити її у зворотний бік.
Джерело: Дмитрий Гудков / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора