Росія потребує денацифікації
Трагедія, яка сталася 16 грудня 2025 року в Успенській середній школі підмосковного селища Горки-2, давно перестала бути лише внутрішньою російською справою. Загибель 10-річного школяра Кобілджона Алієва, якого вбив однокласник-підліток, – це трагедія, котру обговорюють і засуджують у багатьох країнах світу.
Тому що йдеться не про "приватний інцидент" і не про "підлітковий зрив", а про прямий наслідок тієї атмосфери ненависті й насильства, яку російська держава роками формує й заохочує. Відомо, що нападник питав дітей про їхню національність. Уже сам цей факт робить будь-які спроби Москви подати те, що сталося, як "трагічний збіг" відвертим лицемірством.
Різка реакція Таджикистану, виклик російського посла й офіційна нота протесту лише підкреслили очевидне: Росія давно перестала бути безпечною країною для людей "неправильного" походження – за версією кремлівської ідеології. Формальні співчуття МЗС РФ звучать порожньо й фальшиво, коли сама російська державна машина щодня продукує й тиражує ксенофобію.
Але ця історія – не лише про Таджикистан і не лише про мігрантів. Це – про систему. Про державу, у якій ідея етнічної винятковості стала частиною офіційної політики. Про країну, де ненависть спочатку виправдовують "захистом росіян", а потім легалізують як норму суспільного життя.
Коли Володимир Путін розпочинав повномасштабне вторгнення, однією із заявлених цілей він назвав "денацифікацію України". Відтоді минуло досить часу, щоб стало очевидним: під цим словом Кремль розумів знищення української державності, ідентичності й самих українців.
Сотні українських міст і сіл стерли з лиця землі. Маріуполь, Бахмут, Авдіївка, Волноваха – цей список можна продовжувати нескінченно. Десятки тисяч мирних жителів убили. Мільйони стали біженцями. Українські діти депортовані, сім'ї розірвані, цілі регіони перетворені на руїни. Усе це – свідома політика Росії, а не "наслідки війни".
Росія веде війну терору. І робить це тими самими методами, тією самою риторикою і тим самим виправданням, що й усередині країни. Там – шкільне подвір'я, тут – житлові квартали, пологові будинки й електростанції. Різниця лише в масштабі. Ненависть, яку російська пропаганда десятиліттями насаджувала всередині суспільства, закономірно вийшла за його межі. І повернулася бумерангом. Убивство таджицької дитини в підмосковній школі – це внутрішній фронт тієї самої війни, котру Росія розв'язала проти України.
Сьогодні дедалі очевидніше: якщо говорити серйозно, то саме Росія потребує денацифікації – глибокої, справжньої, політичної й правової. У демонтажі ідеології "старшого народу", у припиненні державної пропаганди ненависті, у відповідальності за розпалювання ксенофобії й насильства.
А Володимир Путін давно мав сидіти у в'язниці за вироком Міжнародного кримінального суду. За воєнні злочини, за депортацію дітей, за агресію проти суверенної держави, за системний терор. Але він, як і раніше, живий і вільний. І це не просто провал міжнародного правосуддя – це моральний обов'язок, який накопичується.
Це саме те, про що нас запитуватимуть онуки. Так само, як ми свого часу запитували своїх дідів: чому світ не зумів вчасно зупинити й заарештувати Адольфа Гітлера? Чому дозволив ідеології ненависті перетворитися на катастрофу глобального масштабу? І нам просто не буде чого їм відповісти.
Джерело: "ГОРДОН"