Україна воює із РФ. А із Зеленського та його команди вимагають результатів так, ніби йдеться про мирну країну G

Мислити так важко, тому більшість людей судить. Це один із моїх улюблених афоризмів, автором якого є неперевершений Михайло Жванецький. Цю мудру думку я згадую, дивлячись на чергову кампанію підтримки або засудження кого-небудь. В Україні історично заведено засуджувати всіх, але насамперед – можновладців. Це ж так легко – спочатку створити у власній уяві політика із чарівною паличкою, а потім дивуватися, що в реальності її в нього немає, що дива не відбуваються на замовлення з доставкою "Новою поштою". Набагато складніше задуматися, чи можливо було взагалі за шість із невеликим місяців – а саме стільки минуло з моменту, як президентом України став Володимир Зеленський – досягти кардинальних змін у житті країни й кожного її громадянина.

Озвучую цей трюїзм у світлі результатів опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), згідно з яким до президента Зеленського позитивно ставиться 52% опитаних. У вересні, згідно з опитуванням КМІС, ця цифра дорівнювала 73%. Тобто за два місяці рівень підтримки президента знизився на 21%. Уже підраховано, що в жодного із трьох попередніх президентів України не було такого стрімкого падіння рейтингу за пів року перебування у владі. Дійсно, з одного боку, це фактор, який не може не насторожувати як самого президента, так і його команду.

Але чи завжди жвавий старт приводив до остаточного успіху? Аж ніяк. І в цьому сенсі добре б згадати про те, що попередній президент України Петро Порошенко переміг на виборах глави держави 2014 року з результатом 54,7%, а за пів року його рейтинг упав лише на кілька відсотків – до 50,5%. Але що кінець кінцем? Він відомий – у другому турі цих виборів глави держави за Порошенка проголосувало 24,45%. Можу згадати і про те, що Віктор Ющенко переміг у третьому турі президентських виборів в Україні 2004 року – за нього віддало свій голос майже 52%. За пів року президентства рейтинг Ющенка був ще високим – понад 50%. Але в першому турі президентських виборів 2010 року свої голоси за Ющенка віддало лише 5,45% тих, хто брав участь у виборах.

Нарешті, згадаймо Віктора Януковича. Він переміг у другому турі президентських виборів 2010 року, здобувши голоси 48,95% виборців. Водночас за пів року президентства рейтинг Януковича навіть зріс до 54,4%. Про те, яким був політичний фінал цього політика, усім відомо. Він утік із країни до російського Ростова. І всі зазначені мною три приклади вказують на те, наскільки помилково робити передчасні висновки про роль політика в новітній історії України. Оцінювати Зеленського теж потрібно буде за підсумками п'ятирічного президентства.

Поки ж варто визнати, що саме він є найпопулярнішим політиком, якому довіряє більшість українців. Водночас найвищий рівень недовіри, за даними Центру Разумкова, зафіксовано щодо Петра Порошенка (79%), Віктора Медведчука (75%), Юлії Тимошенко (70%). Отже, немає альтернативи нинішньому президентові України, як не крути. Принаймні зараз. Про це потрібно пам'ятати тим, хто звик судити, а не мислити.

Ні на секунду не можна забувати про те, що країна перебуває в умовах війни з Росією. Це на перший погляд – навіть недоречне нагадування. Але в тому й річ, що із Зеленського та його команди вимагають результатів так, ніби йдеться про мирну Україну. Пора б задуматися – а які реформи втілили в життя усі попередні президенти країни? Чесна відповідь на це запитання приведе до більш здорової та чесної оцінки реальності. А ще потрібно розуміти, що для деяких реформ, зокрема в медицині та освіті, у правоохоронній та судовій сферах потрібні роки наполегливої праці. Особливо в умовах України, де, як і раніше, сильною є влада олігархів і просто дуже заможних людей, які мріють залишити все як є, як їм вигідно.

А так, як є, зрештою не буде. І дії Зеленського дають усі підстави так думати. Він щиро хоче реальних змін. У всьому. Тому, наприклад, він подав на розгляд Верховної Ради законопроєкт про кримінальну відповідальність для учасників злочинної спільноти. Документом вперше визначено поняття "злодій у законі" та запроваджено кримінальне покарання для авторитетів. Зокрема за перебування у статусі "злодій у законі" запропоновано ввести покарання від семи до 10 років в'язниці з конфіскацією майна.

Це перший реальний крок на шляху боротьби з беззаконням кримінальних структур, які користуються нинішньою складною ситуацією в країні для посилення своїх позицій. Наступним кроком, як мені здається, стане повна зачистка України від "злодіїв у законі". В Азербайджані їх немає. І сталося це тому, що на те була політична воля експрезидента країни Гейдара Алієва. Усі азербайджанські кримінальні авторитети досі проживають у різних країнах світу.

І ще. Не так давно відбулася поїздка президента Зеленського на лінію фронту в Золоте – туди, де батальйон "Азов" відмовлявся, згідно з "формулою Штайнмаєра" та плану розведення військ, покидати свої позиції. Ще раз. Бійці батальйону "Азов" відмовлялися виконувати наказ верховного головнокомандувача. На жаль, знайшлося чимало тих, хто вважав правильним критикувати Зеленського, а не представників добровольчого батальйону. Це була як мінімум помилка. А можливо, і свідома маніпуляція громадською думкою.

Тому що добробати вже виконали свою історичну місію. Вони утримали противника в період, коли української армії, по суті, не було. Зараз вона є, і вона міцніє. І саме вона, а не добробати, зобов'язана забезпечувати захист країни від нападу. Добробати потрібно розформувати, бо нерідкими є випадки, коли вони виконують функції, далекі від захисту батьківщини. І у зв'язку з цим хочу нагадати про ще один досвід Азербайджану.

На початку 90-х років у період війни в Нагірному Карабаху, коли ще не було сформовано азербайджанську армію, вірменській агресії протистояли саме добровольчі батальйони. Водночас у цієї медалі був і зворотний бік. Озброєні люди, члени цих загонів ходили Баку та іншими містами республіки, обкладаючи даниною приватний бізнес. Крім того, вони намагалися грати у свою гру на політичній арені. Усе це було небезпечно для державності Азербайджану.

Потрібен був політик, який би запобіг цьому бєспрєдєлу. Таким політиком був Гейдар Алієв. Він і ввів у азербайджанській армії єдиноначальність, розформувавши добробати. Обурення тоді було багато. Але час показав, наскільки мав рацію Гейдар Алієв. Іншого шляху початку будівництва сильної армії, сильної держави просто не було. І на сьогодні азербайджанська армія є найбільш сильною, оснащеною, боєздатною в регіоні Південного Кавказу. Таким самим шляхом, на мою думку, іде і Володимир Зеленський. Він будує нову Україну. Так, йому важко. Так, не все відбувається так, як було заплановано. Але саме тому нинішньому президентові потрібна допомога тієї сили, яка була, є і буде головною опорою держави – українського народу. Не поспішайте розчаровуватися! Дайте йому довести все до кінця. І я впевнений, усі ви потім будете з гордістю згадувати про роки президентства Володимира Зеленського.

Джерело: "ГОРДОН"