Третя світова війна вже розпочалася – у гібридній формі й без офіційного оголошення
Третя світова війна вже розпочалася і триває без оголошення в гібридній формі, або План миру не лише для України.
"Ніхто не народжується хорошим громадянином, жодна країна не народжується демократичною. Ці процеси продовжують розвиватися протягом усього життя" (Кофі Аннан, 1938–2018).
Демократичні країни Заходу, які в минулому столітті визначали прогрес і були гарантами безпеки від фашизму, шовінізму і мілітаризму, переживають зараз не найкращі часи. Ми є свідками деградації їхніх еліт і суспільств, яка є наслідком порушення ними законів існування демократій. Після закінчення холодної війни вони не провели своєчасну адаптацію своїх державних інституцій до нових умов і не прийняли нову стратегію колективного захисту від авторитаризму.
Один із засновників американської демократії Джон Адамс ще у ХVІІІ столітті застерігав: "Демократія, коли вона існує довго, може перетворитися на кривавішу, ніж аристократія чи монархія. Пам'ятайте, що демократія ніколи не існує довго. Вона скоро виснажується, вичерпується й убиває сама себе. Не існує демократій, які б не вчинили самогубства".
Щодо питань виконання законів існування демократій, немає місця для ілюзій. Автор Декларації про незалежність США Томас Джефферсон акцентував на тому, якої якості має бути суспільство за демократії: "наріжний камінь демократії лежить на фундаменті освіченого електорату". Це серйозні речі, якими можуть користуватися лише культурні, сильні й мужні люди, для яких гідність є однією з найважливіших цінностей людського життя. Життєздатність демократій безпосередньо залежить від стану пов'язаної пари факторів: еліт і суспільства. Хвороба одного з них викликає хворобу іншого і загрожує летальним наслідком для цілого – для демократії.
На значенні якості еліт і культури суспільства під час державотворення робив наголос і гетьман Павло Скоропадський: "Якщо ви, панове, коли-небудь будете в тих умовах, у яких був я, то, бажаючи вам добра, раджу: бережіть розумних, освічених, здатних до роботи людей, у нас їх можна по пальцях перелічити. Одне з наших нещасть і полягає в тому, що в нас мало честолюбних людей. Ми страждали від відсутності людей, які прагнули досягти чогось більшого, усе якась дрібнота переважно жадає, щоб ніхто не збурював її спокою, а якщо вже треба діяти, то лишень для того, щоб як-небудь безпечно спекульнути для свого міщанського благополуччя".
Справжніх державників нечасто дарує творець, таких як Джон Адамс, Томас Джефферсон, генерал Джордж Вашингтон, Аврам Лінкольн, генерал Наполеон Бонапарт, Франклін Рузвельт, Вінстон Черчилль, генерали Шарль де Голль, Карл Маннергейм і Павло Скоропадський, Конрад Аденауер, Рональд Рейган і Маргарет Тетчер. Але, пролітаючи як комети, вони своїм життям залишають нам орієнтири для оцінювання якості їхніх послідовників, чим потрібно користуватися на кожних чергових виборах:
"Державні діячі відрізняються від політиків тим, що перші думають про майбутнє країни, а другі – про майбутні вибори" (Вінстон Черчилль).
"У політиці доводиться зраджувати свою країну або своїх виборців. Я віддаю перевагу другому" (генерал Шарль де Голль).
Помилки на виборах ведуть до загибелі демократій і зміцнення авторитаризму (як це сталося, наприклад, у Німеччині 1933 року, коли обрали Гітлера). Сьогодні світовій демократії, яка виникла у Європі, протистоїть спільний фронт світового авторитаризму, який значно підсилився протягом останніх 30 років завдяки досягненням у науці, техніці й високих технологіях, які отримали від країн демократичного Заходу.
Авторитарні країни після закінчення холодної війни 1991 року, яка тривала між авторитарним комунізмом і демократичним капіталізмом, завершили модернізацію своїх форм авторитарного управління. Але головніше – вони успішно змінили відсталий комуністичний економічний базис на сучасний капіталістичний. Протягом майже 30 років вони мали безперешкодний доступ до фінансових ресурсів і технологій Заходу, а зміцнившись і переозброївшись, перейшли в наступ. Цей наступ був спровокований, серед іншого, і слабкістю Заходу, зайвий раз підтвердивши римську мудрість: "Сила застерігає, а слабкість провокує".
Захід самозакохано змарнував цей час замість використати його на підготовку до війни з авторитаризмом. Європейці ще на початку 90-х років мали зазирнути у дзеркало історії. Проаналізувати шлях, на якому створили основи європейської культури, духовності й цивілізації. Зрозуміти, що збереження цих досягнень, зокрема європейських демократичних традицій, – справа насамперед самих європейців. Основним резервом для цього у Європи була і залишається найбільша європейська країна – Україна.
Культури інших народів планети мають власну цінність, але їхня інтеграція у європейську не є автоматичним процесом лише через отримання мігрантами європейського громадянства. Але ж те, що не зберігається, – руйнується. Тому ерозія культурно-духовних європейських цінностей і природні демографічні проблеми стали загрозою для існування традиційної, віками формованої культури Європи. Навколишній світ швидко змінюється, і не на її користь.
Європейці припустилися багатьох історичних помилок. Принесли у світ багато болю і страждань, але принаймні досі вони прагнули зрозуміти свої помилки минулого і шукали шляхи до гуманізму. "Світ ламає всіх, і багато хто стає після цього ще міцнішим на зламах. Але тих, хто не ламається, він убиває" (Ернест Гемінґвей, "Прощавай, зброє"). Визнання помилок, навіть "незламними", і вміння вибачитися є ознакою сили, а не слабкості. Але чи часто ви зустрічали це в культурах інших народів? Саме тому доля Україна зараз стає маркером не лише для майбутнього Європи, а й для світової демократії.
Настав час для спільної стратегії порятунку Європи. Передусім із боку її локомотивів: Франції, Великобританії, Німеччини, Італії. Без залишків ілюзій про те, що еволюція сама все вирішить за нас, технологічний прогрес і транснаціональний бізнес вирівняють усіх, ідеї європейського гуманізму раніше чи пізніше здобудуть перемогу в усьому світі. Це загрозливі ілюзії. Світовий прогрес завжди просували країни-лідери, їхні найдосконаліші професійні та політичні еліти. Історична втрата лідерства Європою – батьківщиною ідей про права і свободи людини, гуманізму, християнських духовних цінностей і сучасного науково-технологічного прогресу – це втрата шансу на продовження життя на нашій планеті.
Лівійський диктатор Муаммар Каддафі, відмовляючись свого часу від ядерної програми, стверджував, що Європу можна завоювати і без ядерної зброї. Він прогнозував, що й без неї міграція і природна демографія врешті-решт укриють Європу мечетями. Відзначаючи внесок усіх культур і релігій народів нашої планети у розвиток світової цивілізації, зауважимо, що збереження європейських форм демократії не є пріоритетом для жодних із них.
На Мюнхенській безпековій конференції 2024 року віцепрезидент США Джей Ді Венс зверхньо критикував слабкість сучасних європейських демократій і політику країн – партнерів по НАТО. Ця слабкість, за його словами, є наслідком браку стратегічного мислення, залежності безпеки Європи від США, недостатнього фінансування оборони й захоплення європейцями політикою неолібералізму і глобалізму. Звинувачення справедливі, але Ді Венс не назвав одну з головних причин появи на Заході політики неолібералізму і глобалізму. Від неї десятки років застерігав американський економіст і нобелівський лауреат Джозеф Стігліц, але її з початку 90-х років активно впроваджував, наприклад, американський мільярдер Джордж Сорос.
Політику неолібералізму і глобалізму тривалі роки ініціювали й керували нею транснаціональні корпорації й такі міжнародні інституції, як МВФ і Світовий банк. Останніх контролював лідер Заходу – США.
Вигоду від такої політики мала невелика група найбагатших у світі людей, перш за все у США, тоді як умови життя більшості людей на планеті, зокрема у Європі, лише погіршувалися. Спад виробництва і стагнація на Заході стали причиною розчарування населення в демократичних інститутах влади. Це стимулювало прихід до влади популістів, радикалів і фахових невігласів, які й створили загрозу переродження демократій в автократії.
Збулося саме те, від чого застерігав професор Джозеф Стігліц: "Глобалізація скеровувалася так, що вона не захищала тих, хто від неї лише програвав, а це підірвало демократію". Масова міграція у Європу людей із Близького Сходу й Африки через війни з тероризмом лише ускладнила проблеми Заходу: деградації еліт, економік та інститутів управління ставали все більш очевидними й відчутними. Віцеканцлер і міністр закордонних справ Німеччини (1998–2005) Йошка Фішер нещодавно заявив, що світ демократій, який не одне покоління людей на Заході сприймало як даність від народження, поступово зникає: "Я народився 1948 року, а це означає, що мій світ руйнується". США втрачають у ньому статус морального лідера, який вартий довіри, а їхня демократія розпочала процес самознищення і переходу до олігархії.
Ще задовго до констатації проблем віцепрезидентом США колишній керівник ЄС із питань зовнішньої та безпекової політики Жозеп Боррель визнав: "Ми увійшли у світ, де панує радикальна невизначеність. Швидкість і масштаби змін є винятковими, це незаперечно і цьому не варто опиратися. Це були б марні зусилля. Ми маємо прийняти нову реальність та адаптуватися до неї, надаючи пріоритет гнучкості й стійкості".
Усе це разом і спровокувало початок третьої світової війни у Європі, яка почалася 24 лютого 2022 року із часу повномасштабного вторгнення в Україну. Цю війну Росії проти України й водночас проти колективного Заходу на чолі зі США ведуть у гібридній формі з використанням усіх компонентів державної сили: економіки, армії, дипломатії та інформації. Її відмінність від двох минулих світових війн полягає в наявності ядерної зброї. Росія поки не застосовує воєнну силу проти країн НАТО, обмежуючись Україною. Країни, які мають ядерну зброю, дбаючи про власну безпеку, вдаються до шантажу нею, але хочуть, щоб вели війну їхні союзники, у яких такої зброї немає. Завдяки цьому вони поки уникають прямого зіткнення із власниками ядерної зброї на супротивній стороні.
Той факт, що цю війну не оголосили як світову, не має дивувати. Із Другою світовою війною було те саме. Де-факто вона почалася 1938 року з німецькою окупацією чеських Судет, але назвали її світовою лише 1 вересня 1939 року із вторгненням Німеччини в Польщу. Після оголошення Великобританією і Францією 3 вересня 1939 року війни Німеччині вони практично не вели проти неї бойових дій. Історики назвали період із вересня 1939-го до травня 1940 року дивною війною. Під час тієї війни країни прагнули воювати здебільшого за рахунок ресурсів і жертв інших народів.
США вступили у Другу світову війну 7 грудня 1941 року після японського нападу на базу ВМС США у Перл-Гарборі. До цього нападу протягом 1938–1941 років, як і зараз, Білий дім дотримувався політики ізоляціонізму. Причому війну оголосили лише союзникові Німеччини – Японії. Війну проти Гітлера не було оголошено навіть після нападу Німеччини на США 31 жовтня 1941 року, коли німецька субмарина U-552 атакувала й потопила в районі Ісландії в Атлантичному океані есмінець USS Reuben James, унаслідок чого загинуло 115 американських моряків.
Навіть більше, Німеччина першою оголосила війну США. Вона зробила це відразу після оголошення США війни проти Японії, союзника Німеччини. Натомість США не зробили подібного для захисту свого союзника – Великобританії, з якою ще донедавна воювали пліч-о-пліч у Першій світовій війни. На той час Великобританія вже воювала понад два роки й особливо потерпала у повітряних боях із 10 липня до 31 жовтня 1940 року, відомих як "Битва за Британію".
За аналогією із Другою світовою передувала початку третьої світової війни стратегічна розвідка боєм. Росія провела її так само, як це зробив 1938 року Гітлер під час анексії чеських Судет й аншлюсу Австрії. 2014 року Росія анексувала український Крим, чим перевірила готовність до війни України і країн НАТО: України – як першої жертви агресії, країн НАТО – як наступних. Водночас і Німеччина 1938 року, і Росія 2014 року мали менший воєнний та економічний потенціали, ніж сукупні потенціали першої жертви нападу та її потенційних союзників. Факти історії свідчать, що Другої світової війни можна було уникнути, якби 1938 року Захід своєчасно надав Чехословаччині колективну допомогу.
У Кремлі непогано знали історію тієї війни, соціальну психологію європейських народів та історію їхнього опору фашистській агресії. Анексією Криму 2014 року Кремль перевіряв і готовність до війни та боєздатність армій, командних структур, центрів ухвалення рішень та управління, фаховість і рішучість вищого воєнно-політичного керівництва країн Заходу – усе те, що потрібно для моделювання і прогнозування подальших бойових дій у Європі. Зокрема налаштованість і готовність європейців до захисту власних країн зі зброєю в руках.
Сучасна героїчна боротьба українського народу за європейські культурні та демократичні цінності проти євразійської держави, другої у світі за потужністю ядерного арсеналу, є приводом ще раз замислитися про майбутнє нашого континенту. Україна не раз приймала на себе спрямовані не лише проти неї удари від сил цивілізаційного регресу. Зараз ідеться про спробу створення нової імперії, націонал-шовіністичної за ідеологією й азійсько-авторитарної за суттю. У разі створення цієї імперії вона на захопленні територій в Україні не зупиниться.
Кремль уже оголосив своїм ворогом колективний Захід на чолі зі США, і першим призом у війні проти нього має стати контроль над усією Європою. Те, що війна проти Заходу підрубає останні коріння, які пов'язували Росію з культурно-цивілізаційною європейською силою, Кремль, очевидно, не бентежить, а дарма. Москва сьогодні, як колись Кримському ханству, платить данину Чечні й закриває очі на культурну експансію мігрантів зі Сходу навіть у своїй столиці.
Кремль уже відкрив скриньку Пандори щодо можливого захисту китайськомовного населення на історичних китайських територіях Далекого Сходу, здійснивши анексію Криму 2014 року. Він проігнорував, що саме культурне й науково-технологічне домінування європейської частини Росії над азійською досі тримало разом різні етнічні, релігійні та культурно-цивілізаційні території. Закриття "вікна у Європу" і відмова від європейських культури й ідеології залишають Кремль наодинці в ідеологічному змаганні проти ісламу та конфуціанства. За умов технологічного й економічного домінування Китаю і цементування його народів єдиною ідеологією – конфуціанством, а азійських народів самої Росії – ісламом.
Ще раз нагадаємо: "Невивчені уроки історії повертаються до народів як нові трагедії".
Фантомний біль Московії як колишнього улусу монгольської імперії Чингізидів неначе знову відновився в сучасній Росії. Це призвело до початку третьої світової війни. Поки для більшості її учасників, окрім України, – у холодній фазі, коли нерозумний агресор має багато амбіцій, але мало амуніцій, але, за браком історичних знань, мріє про будівництво особливого російського світу з його власним цивілізаційним шляхом та амбіціями на світове лідерство.
Французький аристократ, письменник, дипломат Астольф де Кюстін (1790–1857), дід якого, Адам Філіп де Кюстін, був генералом і командував Рейнською республіканською армією, у своїй унікальній книзі-нарисах La Russie en 1839 ("Росія в 1839 році") після відвідування імперської Росії написав:
"Коли я в Росії, то бачу дуже чорне майбутнє Європи. Чому ж Росія так залежить від того, щоб відчувати себе тяжкою загрозою для Європи? Впливати на європейську політику? Росія бачить у Європі здобич, яка через наші розбрати раніше чи пізніше буде їй віддана на поталу".
"У серці московського народу живиться розхристана амбіція, яка не знає меж. Це така амбіція, яка може панувати лише у пригноблених душах і живиться нещастям цілої нації. Нація ж ця є істотно загарбницька й жадібна внаслідок нужди. Вона у своєму приниженому, підкореному стані все ж має надію поширити тиранічне панування й на інших. Слава, багатство, які вона сподівається отримати таким чином, відвертають її думки від ганьби, у якій вона сама перебуває. Щоб змити із себе ганьбу власної покори і втрати всієї суспільної та особистої свободи, ця рабиня, стоячи навколішки, мріє про панування над усім світом".
Джерело: "Українська правда"