Повернувши ОРДЛО до складу України, оточення Зеленського розраховує на наступних виборах одержати звідти не менше ніж 2 млн голосів

Коротке повідомлення у Facebook Дарки Оліфер викликало прилив ентузіазму в деяких щирих прихильників суверенної України. Цей текст було навіть розцінено як очевидну ознаку кардинального повороту української влади від нав'язаної їй капітулянтської парадигми "возз'єднання" до суверенної політики. Видається, що така оцінка, щонайменше, передчасна.

Дарка Оліфер, прессекретарка Леоніда Кучми, колишнього президента України, а нині представника України у тристоронній контактній групі (ТКГ), у робочому органі з урегулювання оперативних питань конфлікту на Донбасі, у своєму повідомленні від 15 жовтня розповіла про вимоги, висунуті українською делегацією на останній зустрічі ТКГ.

Українська сторона наголосила, що виконання політичного блоку питань Мінських угод можливе тільки за умови виконання таких пунктів:

• розпуск квазіугруповань "ЛДНР";
• повне припинення вогню;
• забезпечення ефективного моніторингу СММ ОБСЄ на всій території України;
• виведення з території України збройних формувань іноземних військ та військової техніки;
• розведення сил і засобів уздовж усієї лінії зіткнення;
• забезпечення роботи Центральної виборчої комісії України, українських політичних партій, ЗМІ та іноземних спостерігачів;
• установлення контролю над не підконтрольною Україні ділянкою російсько-українського кордону;
• виконання інших пунктів, передбачених українським та міжнародним законодавством і Мінськими угодами.

На жаль, поки немає жодної ознаки того, що текст Оліфер дійсно свідчить про будь-яку зміну позиції Зеленського та його адміністрації щодо конфлікту на Донбасі, російської агресії і його очевидні наміри об'єднати Україну з ОРДЛО.

Чому? Дарка Оліфер (з усією до неї повагою) за своєю політичною вагою – навіть не Леонід Кучма. Утім, навіть колишній президент України нещодавно був змушений змінити свою позицію на протилежну. Ще 18 вересня він, як відомо, заявив, що не підпише "формули Штайнмаєра". А вже 1 жовтня, очевидно, під тиском нинішньої президентської адміністрації, був змушений це зробити.

Тому тепер, після такого болючого досвіду, навіть якщо ті вимоги, які оприлюднила Оліфер, озвучив би сам Кучма, у нас були б підстави сумніватися і почекати, щоб переконатися в тому, що таку позицію не буде незабаром дезавуйовано.

Але Кучма нічого публічно не сказав. А Оліфер – навіть не Кучма. Тим більше, що промовчав міністр закордонних справ Вадим Пристайко. І дипломатичний помічник президента Андрій Єрмак. І керівник Офісу президента Андрій Богдан.

Що ж стосується самого українського президента, то під час свого пресмарафону за кілька днів до повідомлення Оліфер, а саме 10 жовтня, Зеленський нічого такого не говорив. А якщо і говорив, то, швидше, прямо протилежне. І про "формулу Штайнмаєра", і про Мінські угоди, і про нормандський формат. Після 15 жовтня Зеленський щодо цих питань не висловлювався.

Тому якщо комусь вірити наразі, то з двох варіантів – повідомлення Оліфер з одного боку і могильна тиша Кучми, Єрмака, Богдана та Зеленського – з іншого. Більше довіри викликає могильна тиша осіб, наділених реальною політичною владою. Що свідчить, скоріше, про відсутність змін у позиції української влади.

Навіть більше, якщо уважно придивитися до тексту, опублікованого Оліфер, то слід визнати, що він має очевидні ознаки несерйозного тролінгу. Достатньо звернути увагу на перший пункт "вимог української сторони" – "розпуск квазіугруповань "ЛДНР". Виникають природні запитання: який розпуск? Ким? Якими силами? Із якого дива ці квазіугруповання та/або Путін будуть виконувати цю вимогу? Тощо.

Будь-яка людина, хоч дещо знайома із проблемою, розуміє, що розпустити "квазіугруповання "ЛДНР"" можливо тільки в результаті злагодженої й успішної бойової роботи ЗСУ та українських добробатів. Що, однак, найближчим часом не є реалістичним з огляду на очевидні причини.

Тому висунення такої вимоги, а тим більше її оприлюднення та залучення до неї особливої уваги кремлівськими медіа мають, схоже, лише одну мету – спробувати заспокоїти патріотичну громадськість України, а також її друзів у всьому світі в тому, що капітуляції України перед Путіним нібито не здійснюється. Але саме ця операція прикриття, досить незграбно виконувана зараз "у чотири руки" – Києвом та Кремлем, якраз і має вигляд, швидше, підтвердження того, що капітуляція відбувається на повен хід. Тільки тепер ще й із залученням московських телеканалів.

Про те, що Путін серйозно занепокоївся зростанням опору капітуляції з боку українського суспільства і тому вирішив підіграти українському президентові, свідчать і поширювані останнім часом чутки, ніби "жорсткого" Гризлова на посаді російського представника у ТКГ замінив "гнучкіший" Козак.

Інтерес Путіна до капітуляції України абсолютно очевидний. Але виникає запитання: а навіщо вона Зеленському? Про плани Зеленського підписати "формулу Штайнмаєра" громадськість дізналася на початку вересня – незабаром після успішного обміну ув'язненими та заручниками. Чи була саме ця подія поворотною?

Один із найуважніших спостерігачів за українськими подіями Влад Сокор припустив, що перелом у настроях Зеленського міг статися внаслідок драматичної телефонної розмови останнього з Путіним 7 серпня, спричиненої загибеллю чотирьох українських військовослужбовців.

Однак документи, опубліковані днями "Новым временем", дають можливість зарахувати ухвалення принципових рішень українською стороною у цій сфері, щонайменше, ще на місяць раніше.

Фото: nv.ua

Журнал оприлюднив, зокрема, лист керівника Офісу президента Богдана представнику України у ТКГ Кучмі від 16 липня 2019 року, у якому Богдан інформує Кучму про зустріч дипломатичних радників лідерів України, Німеччини, Росії, Франції, яка відбулася 12 липня в Парижі, та про досягнуті на цій зустрічі домовленості щодо здійснення сторонами таких кроків:

• особливий статус ОРДЛО;
• "формула Штайнмаєра";
• амністія;
• місцеві вибори.

Фото: nv.ua

Публікація цих документів, по-перше, демонструє, чим відрізняється реальна політика (лист керівника ОП поряд з угодою дипломатичних радників лідерів "Нормандської четвірки", який інформує представника України у ТКГ про рішення, ухвалені вищими інстанціями до безумовного виконання) від доволі незручного пропагандистського виверту (публікація у Facebook прессекретарки представника у ТКГ).

По-друге, цей документ свідчить про те, за чиїми саме коментарями треба стежити, чиї рішення треба відслідковувати, щоб адекватно розуміти політику нинішньої української влади. Це дипломатичний радник Володимира Зеленського Андрій Єрмак та керівник Офісу президента Андрій Богдан. Саме вони, а не Дарка Оліфер, Леонід Кучма чи міністр закордонних справ Вадим Пристайко (з усією до них повагою) визначають сьогодні зовнішню політику України.

По-третє, документ свідчить про те, що рішення про капітуляцію України її керівництвом було ухвалено не в жовтні, не у вересні, навіть не в серпні, а, щонайменше, на початку липня.

Нарешті, документ підтверджує, що рішення про капітуляцію України було ухвалено не під тиском Путіна, не внаслідок шантажу чи погроз із його боку, а самою українською владою – абсолютно самостійно.

Природно, серед низки закономірних запитань, які виникають у зв'язку з цим (Чому саме вони? Чому саме тоді?), виділяється найголовніше з них: навіщо? Навіщо Богдану, Єрмаку, Зеленському знадобилася капітуляція України перед Путіним?

Перегляд інформаційних повідомлень напередодні зустрічі дипрадників у Парижі 12 липня дав змогу виявити інтерв'ю Ігоря Коломойського "Новому времени" від 4 липня 2019 року, у якому він називає конфлікт на Донбасі внутрішнім громадянським, наполягає на виконанні Мінських угод у частині проведення місцевих виборів без попереднього виведення російських військ.

ІК: А у нас те, що сталося на Донбасі, – це що сталося?
НВ: Російська агресія.
– Так, звичайно.
– Так, звичайно.
– Це внутрішній громадянський конфлікт.
– Інспірований Росією.
– Ніким не інспірований, ніякою Росією...
...у нас основа, шампур цього конфлікту – це внутрішньоукраїнський конфлікт, який, до речі, готувався 20 років. Мінімум із 2004 року, із виборів Ющенко – Янукович. Тоді вперше ясно було, що ми до цього готові...
– А чому ми Мінські угоди не виконуємо? Чому ми вибори там не проводимо? Там же написано чорним по білому...
– Як провести вибори там?
– Хочете покажу, що написано в Мінських угодах у третьому або другому пункті?
– Я знаю, що написано в Мінських угодах.
– Проведення виборів. А що Петька [Порошенко] кричав?
– Треба, щоб війська пішли, а тільки після цього що-небудь проводити.
– Хвилиночку. Він підписував Мінські угоди. Це міжнародний документ. Він там що підписав? Що він проводить вибори, а після цього, наступного дня, починається виведення військ, передача контролю кордону. Передача контролю кордону – це і є виведення російських військ. Не може український кордон контролювати Україна, а всередині будуть російські війська стояти. Отже, те, що він підписав, – він підписав, що будуть проведені вибори, а передача контролю над кордоном ніколи не закінчиться. Хоча там терміни стоять. Тому в мене є запитання: а ми хочемо, щоб виконалися Мінські угоди? Або ми хочемо на цьому піаритися і заробляти гроші, і бізнесом займатися. Давайте повернемося до війни на Донбасі. Договоримо про Мінські угоди.
– Ні.
– Чому ні? Не хочете?..

Коломойський також фактично підтвердив, що напередодні він зустрічався із Зеленським у неофіційному форматі і також регулярно спілкується з ним за допомогою телефона.

– Зідзвонюєтеся ви із Зеленським, переписуєтеся?
– Іноді, рідко.
– І вже зараз, коли він президент?
– Так, іноді.
– Була особиста зустріч?
– Ні. Через вас же, знову ж таки, не було. Через Михайла Ткача.
– З Ахметовим же президент зустрічався, із Пінчуком зустрічався.
– Офіційної зустрічі у мене з ним не було.

Ще виразніше Коломойський висловився щодо цих питань 14 вересня 2019 року під час конференції YES:

Кореспондент: Вадим Пристайко сказав, що нібито вибори на окупованій території можуть відбутися разом із місцевими виборами на всій території України. Як вам такий варіант реінтеграції?
ІК: Нормально. Я вважаю, що не треба боятися там виборів. Навіть більше, я вважаю, що навіть якщо там присутні ті самі "зелені чоловічки" чи іноземні війська, але, утім, це не заважає нам проводити там свої вибори. Я думаю, Зеленський дістане там 80%.
– Ви впевнені, що там буде вільне волевиявлення, коли люди перебувають ..?
– 100%.

Позиція Коломойського примітна не тільки тим, що тепер він називає громадянською війною російську агресію, для опору якій він у 2014 році першим почав формувати добровольчі батальйони. І навіть не тим, що зараз він наполягає на проведенні виборів у ОРДЛО, до того ж, стверджуючи, що вони будуть "на 100% вільними". Мабуть, найцікавіше полягає в тому, що Коломойський уважає, що Зеленський дістане в ОРДЛО 80% голосів.

На перший погляд здається, що розрахунок Коломойського не зовсім обґрунтований, оскільки на парламентських виборах 21 липня 2019 року на неокупованих частинах Донецької та Луганської областей перемогу здобула "Опозиційна платформа – За життя" (43% і 50% голосів відповідно). Отже, в окупованих частинах цих областей (навіть якщо припустити таку малоймовірну подію, як вільні вибори) якщо в когось і є шанс на перемогу, то "у кращому разі" тільки в ОПЗЖ. Хоча, найімовірніше, там будуть зовсім інші "партії", точніше, місцеві ОЗУ.

Але ще примітніша фраза Коломойського, згідно з якою Зеленський на виборах дістане 80%. Звісно, слово "Зеленський" у ній можна інтерпретувати лише як синонім партії "Слуга народу". Але можна зрозуміти і не як синонім, а як власне ім'я ймовірного (очікуваного) учасника майбутніх виборів. Але з таким прізвищем можна брати участь у виборах тільки одного типу – президентських. І якщо це так, то коментар Коломойського стосується не стільки ймовірних "місцевих виборів" в ОРДЛО у 2020 році, скільки президентських виборів в Україні у 2024 році. У яких, на думку Коломойського, може брати участь кандидат на прізвище Зеленський. І якщо це так, то тоді енергійна кампанія щодо приєднання до України ОРДЛО, яка розгорнулася перед нашими очима, набуває зовсім іншого забарвлення.

Залишімо на хвилину осторонь сам факт передвиборчих обіцянок Зеленського весни 2019 року про те, що він обирається лише на один президентський строк. Тоді, як відомо, він давав чимало обіцянок, багато з яких, як стало зрозуміло після його обрання, він не збирається виконувати.

Залишимо осторонь навіть виявлений очевидний ланцюжок передавання інформації, яка оперативно трансформується в політичні рішення: Коломойський – Зеленський – Єрмак – Богдан – усі інші (Кучма, Пристайко тощо). Важливіше інше.

Очевидно, що або люди навколо Зеленського, або Зеленський разом зі своїм оточенням відразу ж після перемоги на президентських виборах серйозно задумалися про подальше продовження вдалого для них "політичного бенкету" і за часовими горизонтами нинішнього президентського строку. У цьому разі, природно, постає питання про додаткові резерви виборчого ресурсу для своєї політичної сили на майбутніх виборах усіх рівнів – місцевих, парламентських, президентських. Очевидно, що цей ресурс вони виявили серед жителів ОРДЛО.

Схоже, що в політико-ідеологічному плані Зеленський та його оточення ідентифікують себе як противників помаранчевих і як очевидних спадкоємців біло-блакитних. Сп'яніння більшості українських виборців іміджем Зеленського, який приніс йому перемогу на виборах у 2019 році, уважають вони, за п'ять років може минути.

Фото: electoralgeography.com

І тоді традиційне розмежування України на два політичні табори – помаранчевих і біло-блакитних – знову з усією силою заявить про себе під час будь-яких майбутніх виборів. Суворо кажучи, це розмежування України на два політичні табори збереглося й у 2019 році, але воно виявилося замаскованим феноменом електоральних перемог Зеленського та його партії. Якщо з результатів парламентських виборів 2019 року відняти результати партії "Слуга народу" (карта перших місць в округах без "Слуги народу", підготовлена Олександром Кірєєвим), то традиційний політичний розкол України на два політичні табори проявляється повною мірою.

Фото: electoralgeography.com

Тому, схоже, укотре ми стаємо свідками спроб розв'язання питань влади, так сказати, "структурними методами".

У 2004–2014 роках практично рівний поділ українського електорату на помаранчевих і біло-блакитних призвів до жорсткого політичного протистояння, за якого найменше коливання політичного маятника в той чи інший бік приводило табір, який програв, не тільки до політичної поразки, але й до тюремного ув'язнення його лідерів (Тимошенко, Луценко). Висновок, який було зроблено з цього болючого досвіду лідерами помаранчевих, полягав у радикальному структурному рішенні – здаванні регіонів із 85–90-відсотковою підтримкою біло-блакитних (Севастополя, Криму, Донецької та Луганської областей) Володимирові Путіну. Саме тому лідери помаранчевих, які прийшли до влади в Києві в лютому 2014 року, на той час демонстрували фантастичний стоїцизм (мовою патріотів – зрада), торпедуючи будь-які зусилля українського суспільства та ЗСУ щодо оборони країни й опору кремлівській агресії.

Не дивно, до речі, що на цьому тлі лідерами реального опору російському нападу, особливо на перших етапах, стали, передусім, вихідці з українського південного сходу – той самий Коломойський, особливу стійкість у боях виявили добробати, багато в чому сформовані з волонтерів із тих самих регіонів – "Донбас", "Азов". Водночас добробат "Івано-Франківськ" у серпні 2014 року покинув свої позиції на українсько-російському кордоні, відкривши фланги і тили українського угруповання в районі Іловайська, що значною мірою й призвело до Іловайської трагедії.

Зараз, коли до влади в Києві прийшли спадкоємці біло-блакитних, з огляду на все, вони вирішили скористатися здобутою ними політичною владою для того, щоб виправити структурне рішення помаранчевих структурним рішенням біло-блакитних – повернути ОРДЛО до складу України що б там не було. У цьому разі, за їхніми розрахунками, політичні сили біло-блакитних на будь-яких українських виборах гарантовано одержать додатково не менше ніж 2 млн голосів з ОРДЛО. Що в багатьох ситуаціях, на їхню думку, може виявитися вирішальним чинником ("Зеленський дістане 80%").

Як зручне ідеологічне прикриття операції з об'єднання неокупованої України з ОРДЛО на озброєння взято риторику щодо досягнення миру, відповідно до якої Зеленського обрано саме як президента миру, а загибель військовослужбовців в умовах воєнного конфлікту щодо захисту власної країни є абсолютно неприйнятною.

Тому які б аргументи сьогодні не наводили прихильники незалежного розвитку країни, які орієнтуються на Захід, Європу, сподіваються на глибшу інтеграцію з ЄС, НАТО тощо, цю аргументацію нинішня українська влада абсолютно не сприймає, вона є для неї чужою. Точно так само, як у березні 2014 року інша українська влада зовсім не сприймала аргументації про необхідність захисту країни і недопущення відторгнення від неї українських територій.

Бо і тоді, і сьогодні для політичних еліт, які перебували тоді і перебувають зараз при владі, вирішується питання, набагато важливіше для них, ніж питання територіальної цілісності та суверенітету країни. І тоді, і зараз ці еліти розв'язують питання про їхню владу. Про те, зможе ця політична сила утриматися біля владного керма чи ні. І, з огляду на все, радикальним способом розв'язання українського питання про владу стали так звані "структурні рішення" – або відрізання від України регіонів із високою часткою біло-блакитного електорату, або ж спроба їх повернути.

З огляду на вищесказане ентузіазм прихильників незалежної України, спровокований текстом у Facebook Дарки Оліфер, виявляється не тільки передчасним, але й малообґрунтованим. Навпаки, під прикриттям нібито відступу президентської адміністрації, продемонстрованого після протестів української громадськості, слід очікувати продовження нею колишньої політики щодо об'єднання України з ОРДЛО, причому продуманішої, закритішої, ретельніше проводжуваної, політики об'єднання що б там не було. Політики, супроводжуваної, не виключено, заходами з ослаблення, роз'єднання, дискредитації патріотичних сил, які намагаються перешкоджати проведенню кампанії з капітуляції України перед Путіним. Політики, очевидно, підтримуваної Путіним.

Джерело: aillarionov.livejournal.com