У путінській статті викладено основні елементи його програми ліквідації української державності

Найважливіше у вчорашній путінській статті – не так те, які саме історичні, політичні, економічні, інші факти Путін спотворює, пересмикує, фальсифікує, – про це коментатори вже почали говорити і напевно ще про це чимало скажуть. Головне ж полягає в тому, заради чого створено цей текст, які ідеологічні, пропагандистські й політичні цілі він має. Суть цього документа полягає в тому, що в ньому викладено основні елементи путінської програми ліквідації української державності.

Цінність путінської статті полягає також у тому, що його колишні численні заяви, коментарі, нібито випадкові застереження на тему ліквідації державності України, які він робив регулярно протягом останніх 20 років, тепер зібрано в одному тексті. Що дає змогу реконструювати як нинішню путінську картину світу щодо цього питання, так і головні ідеологічні конструкти у веденій Кремлем пропагандистській війні проти України, яка випереджає оголошений цим текстом майбутній новий етап конвенціональних воєнних дій.

Путінська програма складається із трьох основних складових частин:

• три історичні концепції, що обґрунтовують необхідність поглинання України;
• три найважливіші путінські претензії до сучасної України;
• три позначені критерії втручання Кремля у справи України.

1. Три базові путінські "історичні" концепції.

На сторінках цього блогу вже неодноразово звертали увагу на три взаємопов'язані путінські ідеологічні концепції, які Путін висунув для виправдання його восьмирічної війни з ліквідації української державності та обґрунтування ним його стратегічної мети щодо встановлення військового, політичного, культурного та іншого контролю Кремля над Україною:

• історичної Росії;
• єдиного, але розділеного народу;
• ідеологічної формули єдиної нації.

1.1. Концепція "історичної Росії".

Про територію якоїсь великої Росії, до якої входить також і Україна, Путін уперше заговорив ще у травні 2009 року: "... навіть думати про розчленування Росії – це вже злочин... Однією з головних думок праць і політичної діяльності Денікіна було недопущення розчленовування Росії, особливо коли йдеться про малоросійську землю – Україну. Злочин, це якщо хтось тільки починає говорити про розділення Росії та України..."

За два з половиною роки, у січні 2012 року, Путін запозичив у російських православно-державних імперців термін "історична Росія", який йому сподобався. Відповідно до даного ним визначення західні кордони "історичної Росії" виявляються близькими до кордонів Російської імперії станом на кінець XVIII століття.

В останній путінській статті ідея встановлення кремлівського контролю над "історичною Росією" посідає центральне місце:

• "стіну, що виникла протягом останніх років між Росією й Україною, між частинами, по суті, одного історичного і духовного простору, сприймаю як велику спільну біду, як трагедію";
• "московські князі – нащадки князя Олександра Невського – скинули зовнішнє ярмо, почали збирати історичні російські землі";
• "значною мірою її [Україну] створювали завдяки історичній Росії";
• "дії більшовиків із відторгнення від Росії її історичних територій";
• "ці території, а головне – люди, які там жили, відразу опинилися за кордоном... і були вже дійсно відірвані від історичної батьківщини";
• "в Австро-Угорщині історичні російські землі нещадно експлуатували";
• "ми ніколи не допустимо, щоб наші історичні території і близьких для нас людей, які живуть там, використовували проти Росії".

1.2. Концепція "розділеного народу".

Ідею єдиного, але розділеного російського народу Путіну, очевидно, підказав один з авторів концепції "русского мира" й ідеологів антиукраїнської війни Солженіцин, із яким він спілкувався 12 червня 2007 року.

Щонайменше із 16 грудня 2010 року про розділений народ Путін став говорити регулярно. Його остання стаття заповнена такими сентенціями:

• "росіяни й українці – один народ, єдине ціле. Ці слова – не данина якійсь кон'юнктурі, поточним політичним обставинам. Говорив про це не раз, це моє переконання";
• "розділити, а потім і нацькувати між собою частини єдиного народу";
• "їхні жителі возз'єдналися з основною частиною російського православного народу. За самою цією областю затвердилася назва "Мала Русь" (Малоросія)";
• "у середовищі польської еліти та деякої частини малоросійської інтелігенції виникали і зміцнювалися уявлення про окремий від російського український народ. Історичного підґрунтя тут не було і не могло бути";
• "замість великої російської нації, триєдиного народу, що складався з великоросів, малоросів і білорусів";
• "у Російській імперії відбувався активний процес розвитку малоросійської культурної ідентичності в межах великої російської нації, що з'єднувала великоросів, малоросів і білорусів";
• "якщо ви говорите про єдину велику націю, триєдиний народ";
• "унаслідок такого грубого, штучного розриву росіян та українців сукупно російський народ може зменшитися на сотні тисяч, а то й на мільйони";
• "адже ми – один народ".

1.3. Ідеологічна формула "єдиної нації, єдиного народу".

Уперше цю "формулу" Путін оприлюднив 18 серпня 2017 року: "...вони [складники ідеологічної бази для об'єднання слов'янських племен у єдину російську націю й у зміцнення єдиної національної російської держави] добре відомі – це єдиний ринок, це спільна мова, це віра спільна і влада князя. Ось чотири головні складники, які привели, власне, до створення відносно сучасної, за тими мірками сучасної єдиної національної російської держави і створення, по суті, російської нації як такої.

Інакше кажучи, "формула єдиної нації" за Путіним – це:

• спільний ринок;
• спільна мова;
• спільна релігія;
• влада одного князя.

В останній статті Путін відтворює ці самі складники:

• "і росіяни, і українці, і білоруси... були об'єднані однією мовою (зараз ми називаємо її давньоруською), господарськими зв'язками, владою князів династії Рюриковичів. А після хрещення Русі – й однією православною вірою. Духовний вибір святого Володимира, який був і Новгородським, і великим Київським князем, і сьогодні багато в чому визначає нашу спорідненість";
• "і в західних, і у східних російських землях говорили однією мовою. Віра була православною. Аж до середини XV століття зберігалося єдине церковне управління";
• "центром возз'єднання, що продовжив традицію давньоруської державності, стала Москва. Московські князі – нащадки князя Олександра Невського – скинули зовнішнє ярмо, почали збирати історичні російські землі";
• "у зверненнях і до польського короля, і до російського царя запорожці називали, визначали себе російськими православними людьми";
• "сюди масово переселялися жителі з іншого берега Дніпра. Вони шукали підтримки в людей однієї мови і, звісно, однієї віри";
• "люди різних станів вважали себе росіянами і православними";
• "інтеграція західноросійських земель у спільний державний простір була не тільки результатом політичних і дипломатичних рішень. Вона відбувалася на основі спільної віри і культурних традицій. І знову особливо зазначу – мовної близькості";
• "жителі Московії називають росіян із Речі Посполитої своїми братами, що письмова мова у них абсолютно однакова, а розмовна – хоч і відрізняється, але незначно";
• "Україна і Росія десятиліттями, століттями розвивалися як єдина економічна система";
• "до 2014 року сотні угод, спільних проєктів працювали на розвиток наших економік, ділових і культурних зв'язків, на зміцнення безпеки, на розв'язання спільних соціальних, екологічних завдань";
• "під удар потрапило все те, що об'єднувало нас і зближує досі. Передусім – російська мова";
• "наші духовні, людські, цивілізаційні зв'язки формувалися століттями, сягають одних витоків..."

2. Три основні путінські претензії до сучасної України.

Слідом за викладом історичних обґрунтувань необхідності відновлення "розділеного народу" в єдину націю, поширення військово-політичного контролю Кремля на всю "історичну Росію", у межах ідеологічної формули "один ринок, одна мова, одна віра, один князь" Путін викладає його претензії до сучасної України:

• "викрадення" Україною "історичних російських земель";
• Україна не відбулася як незалежна успішна держава;
• наявність переконання, що Україна – це не Росія.

2.1. Україна "викрала російські землі".

Путінські претензії на українські землі відомі щонайменше із квітня 2008 року, коли Путін поскаржився Джорджу Бушу, що значні території України, на його думку, належать Росії: "Україна взагалі – складна дуже держава. Україну в тому вигляді, у якому вона сьогодні існує, її було створено за радянських часів; вона отримала території від Польщі після Другої світової війни, від Чехословаччини, від Румунії. І зараз ще не всі вирішено прикордонні проблеми на Чорному морі з Румунією. Отже, від Росії величезні території одержала на сході і на півдні країни. Це складне державне утворення... Я хочу, щоб усі ми, коли вирішуємо такі питання, розуміли, що й у нас теж там є свої інтереси. Ну, 17 млн росіян в Україні живе. Хто нам може сказати, що у нас там немає жодних інтересів? Південь, південь України повністю, там лише самі росіяни".

В останній статті Путін продовжив перераховувати завдані йому українцями образи:

• "1954 року до складу УРСР було передано Кримську область РРФСР – із грубим порушенням чинних на той момент правових норм";
• "після визволення Закарпаття радянськими військами з'їзд православного населення краю висловився за включення Підкарпатської Русі у РРФСР або безпосередньо у СРСР – на правах окремої Карпаторуської республіки. Але цю думку людей проігнорували";
• "сучасна Україна – цілком і повністю дітище радянської епохи. Ми знаємо і пам'ятаємо, що значною мірою її створювали завдяки історичній Росії. Досить порівняти, які землі возз'єдналися з Російською державою у XVII столітті та з якими територіями УРСР вийшла зі складу Радянського Союзу";
• "Росію фактично було пограбовано";
• "дії більшовиків із відторгнення від Росії її історичних територій злочинним актом не вважають";
• "1991 року всі ці території, а головне – люди, які там жили, відразу опинилися за кордоном. І були вже дійсно відірвані від історичної батьківщини";
• "Собчак... висловив таку думку: республіки – засновники Союзу, після того як вони самі ж анулювали угоду 1922 року, мають повернутися в ті кордони, у яких вони вступили до складу Союзу. Усі ж інші територіальні надбання – це предмет для обговорення, переговорів, тому що анульовано підставу";
• "довільне перекроювання кордонів більшовики, як уже зазначав, почали ще до створення Союзу, і всі маніпуляції з територіями проводили волюнтаристськи, ігноруючи думку людей".

2.2. Україна не відбулася як незалежна успішна держава.

Наводити всі твердження Путіна, багато з яких вочевидь сфальсифіковано або ж є тією чи іншою мірою наслідками безпосередньо путінської агресії проти України, не має великого сенсу. Досить навести лише дві його центральні тези:

• Україна зараз – найбідніша країна Європи;
• до цього варто додати хронічну слабкість державних інститутів, стан добровільного заручника чужої геополітичної волі.

2.3. Наявність переконання, що Україна – це не Росія.

Найголовніші претензії Путіна викликані самим фактом існування самостійної України, незалежного курсу розвитку Української держави й українського суспільства:

• "українські еліти вирішили обґрунтувати незалежність своєї країни через заперечення її минулого";
• "стали міфологізувати та переписувати історію, викреслювати з неї все, що нас об'єднує, говорити про період перебування України у складі Російської імперії та СРСР як про окупацію. Спільну для нас трагедію колективізації, голоду початку 30-х років, видавати за геноцид українського народу";
• "ударили й по нашій духовній єдності. Як і за часів Великого князівства литовського, затіяли нове церковне розмежування..."

Одним із найтяжчих злочинів українців, за твердженням Путіна, стало те, що в різних регіонах України її громадяни посміли мати своїх героїв – Івана Мазепу, Симона Петлюру, Степана Бандеру – замість тих героїв, яких вважати такими від українців вимагає Путін – Кожедуба, Павличенка, Ковпака. За заявою Путіна, не вшановувати осіб, яких він нав'язує українцям, – це означає зрадити своїх дідів, матерів і батьків.

Особливе роздратування Путіна викликає силовий спротив українців російським військам і місцевим путінським пособникам, а також відмова від здійснення Мінських угод у путінській інтерпретації: "Переконаний, що вони [Мінські угоди], як і раніше, не мають альтернативи".

3. Три критерії загрози втручання Кремля у справи України.

В останній статті Путін висуває три критерії, які він збирається використовувати як підставу для силових дій проти України:

• проведення Україною самостійної внутрішньої політики;
• проведення Україною самостійної зовнішньої політики;
• проведення Україною самостійної політики у сфері національної безпеки.

3.1. Проведення Україною самостійної внутрішньої політики.

Для самостійної внутрішньої політики Путін придумав назву "проєкт анти-Росія": "...настав час, коли концепція "Україна – не Росія" вже не влаштовувала. Знадобилася "анти-Росія", із чим ми ніколи не погодимося".

Звісно, у такому вигляді в Україні ніхто не тільки не здійснював такого проєкту, ніхто про нього ніколи не чув. Але в Україні були та є десятки мільйонів людей, хто віддає перевагу вільній, демократичній, відкритій світу Україні авторитарній, деспотичній, агресивній путінській Росії. Тож насправді Путін заявив, що він ніколи не змириться з вибором українцями шляху свободи.

3.2. Проведення Україною самостійної зовнішньої політики.

У термінології Путіна це має назву "військове освоєння території України": "...це створення в українському суспільстві атмосфери страху, агресивна риторика, потурання неонацистам, мілітаризація країни. Поряд із цим – не просто цілковита залежність, а пряме зовнішнє управління, зокрема нагляд іноземних радників за українськими органами влади, спецслужбами і збройними силами, військове "освоєння" території України, розгортання інфраструктури НАТО".

Інакше кажучи, будь-які спроби українців щодо забезпечення оборони своєї країни від путінської агресії для Путіна є підставою для нових погроз і нових силових дій: "Вони й зараз не відмовляються від таких планів. Чекають свого часу. Але не дочекаються".

3.3. Проведення Україною самостійної політики у сфері національної безпеки.

Для Путіна неприйнятними є дії української влади щодо гарантування безпеки громадян і суспільства з боку проросійських агентів та путінських посібників: "...таких людей – мільйони. Але їм не дають підняти голову. У них практично забрали легальну можливість захистити свою думку. Їх залякують, заганяють у підпілля. За переконання, за сказане слово, за відкрите висловлювання своєї позиції їх... переслідують..."

Отже, Путін знову пояснює, навіщо йому необхідне здійснення Мінських угод – для легалізації "п'ятої колони", спрямованої на знищення української державності. До того ж він погрожує знищенням української державності абсолютно відкрито: "Усі хитрощі, пов'язані з проєктом "анти-Росія", нам зрозумілі. І ми ніколи не допустимо, щоб наші історичні території і близьких для нас людей, які там живуть, використовували проти Росії. А тим, хто зробить таку спробу, хочу сказати, що так вони зруйнують свою країну".

4. Чому путінську програму ліквідації державності України опубліковано саме зараз?

Тому що саме зараз, на думку Путіна, склалися найсприятливіші умови для її здійснення. Унаслідок зради найбільших українських союзників і, передусім, через перехід Байдена на бік Путіна Україна опинилася перед агресором практично на самоті. Навіть більше, Байден, який і так уже, за висловом Зеленського, "підносить Кремлю снаряди", надав у Женеві Путіну цілковиту свободу рук на наступні пів року. Не дивно, що той поспішає скористатися вікном можливостей для реалізації свого плану.

Сьогодні Україна опинилася у найтяжчому становищі з часу своєї незалежності. Лише організація загального опору проти навислої смертельної небезпеки – Збройних сил, держави, усього народу, а також залучення її справжніх союзників і прибічників вільної України в усьому світі – зможе захистити свободу, незалежність і державний суверенітет України.

Джерело: Андрей Илларионов / LiveJournal