Міжнародний жіночий день – це не про свято із квітами й подарунками, а про тривалу боротьбу жінок за рівні права G

Жінки, які змінили український світ.

Напередодні Міжнародного жіночого дня варто згадати, що за тінню трансформованого жіночого дня радянською державою й Компартією в "жіноче свято" весни й краси із квітами та подарунками ми забули про справжню суть цього дня. Адже Міжнародний жіночий день – це не про свято із квітами й подарунками (хоча ніхто не міг заборонити саме так святкувати його), а про тривалу боротьбу жінок за рівні права, за право мати свою думку, свою позицію, займатися справою, вести бізнес, займатися наукою або політичною діяльністю нарівні з чоловіками. Є думка, що жінці, щоб досягти успіху у світі чоловіків, потрібно перетворитися на чоловіка: говорити, як чоловік, діяти, як чоловік. Але переконана, що основа жіночої харизми – у жіночності й відповідності своєму гендеру.

У своїй колонці хотіла б нагадати про кількох українок, які почали справу жіночої емансипації й боротьби за рівні права. Як зазвичай, першими в лави стала творча інтелігенція – літераторки. Хоча варто зазначити, що на території України, наприклад, за часів Литовських статутів у XVI–XVII століттях жінки завжди мали більше прав, ніж в інших частинах Європи. Зокрема, жінки мали право отримувати спадок за матір'ю, а якщо не було братів – і повністю успадковували майно батька, могли вільно купувати або продавати нерухомість, могли судитися нарівні з чоловіками в судах, а також особисто представляти свої інтереси в них. Що й казати, засновницями двох найдавніших навчальних закладів України – Острозької академії та Києво-Могилянської академії (Київської братської школи) були дві жінки – Гальшка Острозька та Гальшка Гулевичівна.

Але повернімося до другої половини XIX й початку XX століття, коли жіночий рух заговорив про себе по всьому світу, не була винятком й Україна, хоча й була під владою двох імперій у той час. До завоювання свого "місця під сонцем" для жінок причетна ціла низка українських літераторок, серед яких Олена Пчілка, Наталія Кобринська, Леся Українка, Ольга Кобилянська та інші письменниці. Вони фактично кинули виклик домінуванню чоловіків у літературі, яка завдяки їхнім старанням заговорила "жіночим голосом". Водночас образ жінки, як зазначала Соломія Павличко, зі служниці або повії з тяжкою долею (характерний для літератури XIX століття) завдяки зусиллям письменниць змінився на образ самостійної жінки, трендсеттерки свого покоління, яка здатна й хоче вчитися, займатися наукою й працювати, і головне – самостійно ухвалює рішення про свою долю.

Отже, почнемо з Олени Пчілки (Ольга Косач, із дому Драгоманова). Була неординарною, вольовою й цілеспрямованою. Багато чоловіків її відверто побоювалися. Євген Чикаленко у своїх спогадах писав, що "їй сам чорт черевики на вилах подає". Вона була не тільки освіченою, але й модницею, і кажуть, що саме вона поклала початок моді на вишиванки в Києві й завжди спілкувалася українською мовою (хоча рід її походив від грека – перекладача за гетьмана Богдана Хмельницького). Вона попри заборони ніколи не переходила на російську, хоча її чоловік обіймав високий чиновницький пост у Російській імперії й був статським радником.

Коли народилася дочка Лариса (майбутня Леся Українка), то Ольга Пчілка залишила дочку на чоловіка й сама поїхала в Італію на пів року на курорт – відновлювати сили. Вона активно займалася громадською роботою, видавала альманахи й журнали. Неодноразово порушувала вкрай важливі теми, як, наприклад, становище жінки в суспільстві й сім'ї – право здобувати освіту, займатися наукою й працювати – у своїй повісті "Товаришки", у якій ідеться про двох українських дівчат, які вирішили стати лікарками й поїхали навчатися до Цюріха.

На теренах Західної України Олена Пчілка разом зі ще однією представницею українського жіночого руху Наталією Кобринською заснували жіночий альманах "Перший вінок" – збірник жіночої прози, у якій українська література заговорила голосами сильних жінок – Наталії Кобринської, Олени Пчілки, Ганни Барвінок, Олени Грицай, Уляни Кравченко, Людмили Старицької, Лесі Українки, Ольги Франко та інших авторок.

Щоразу словами з публіцистичних статей "Про рух жіночий в новійших часах", "Про руське жіноцтво в Галичині в наших часах", "Заміжня жінка середньої верстви", "Про первісну ціль Товариства руських жінок у Станіславові" Наталія Кобринська зверталася до жінок усієї України щодо їхнього становища в суспільстві, щодо професій та незалежності від чоловіка, навчала, що жінка має сама дбати про себе.

Заслуговує на нашу увагу й Софія Русова. У народі її називають берегинею української національної освіти. Вона походила з французько-шведської сім'ї, але стала активною поборницею українства й членкинею Українського патріотичного середовища. Софію Русову можна з упевненістю зарахувати до плеяди видатних українців, які безоглядно присвятили все своє життя служінню науці та освіті в ім'я України. Заради духовного утвердження нації Русова знаходила нові способи пробуджувати любов до батьківщини в серцях найменших українців. До активної діяльності Русова долучилася ще в 15-річному віці, коли разом із сестрою заснувала перший дитячий садок.

Після початку роботи в юному віці різною діяльністю на благо рідної країни, яка була під постійним тиском імперських гнобителів, педагогиня займалася протягом 69 років. Вона була засновницею Національної ради українських жінок (НСУЖ) у Празі й брала участь у роботі чергового Міжнародного жіночого конгресу Ліги миру та свободи, який відбувся у Франції у травні 1932 року. Лідерка вимагала від Ліги націй визначитися зі ставленням до радянської влади, уряд якої був "урядом терору й насильства над народами, які мали нещастя належати до союзу".

Ще 150 років тому вважали, що роль жінки – бути найперше гарною господинею, дружиною й мамою, а наука та освіта їй ні до чого. Незважаючи на статус, навіть заможні панянки часто залишалися неписьменними, але не Христина Алчевська, яка попри категоричну заборону батька навчатися усе-таки підслуховувала лекції й освоювала все нові й нові знання. Саме це мотивувало кинути виклик світу – вона поставила собі за мету навчити грамоти якомога більше жінок.

Ставши дружиною відомого українського промисловця, банкіра, засновника міста Алчевська Луганської області та Алчевського металургійного комбінату Олексія Алчевського, Христина Алчевська 1862 року заснувала першу жіночу недільну школу в Харкові, якій на той час не було аналогів у царській Росії. Учениці її школи почали вивчати правознавство, фізику, хімію, географію, історію України, письмо, математику, а також відвідували театри. Вона популяризувала українську мову, народну творчість і Тараса Шевченка. Христина Алчевська виховала понад 17 тис. жінок Східної України. Хто знає, можливо, якби не більшовицький переворот і подальша окупація України більшовицькою Росією, ми в Україні мали б сьогодні жінку-президента, керівницю уряду й спікера парламенту, як у скандинавських країнах або Естонії.

Дотримуватися принципів гендерної рівності наразі надзвичайно важливо для будь-якого суспільства. Демократичне суспільство має надавати й чоловікам, і жінкам рівні можливості для участі в усіх сферах життя. В Україні досі панує патріархальний тип суспільного устрою, але водночас сформувалася об'єктивна необхідність змінити традиційний функціональний рольовий розподіл між представниками чоловічої та жіночої статі, яку вже не може знівелювати небажанням або нездатністю суспільства усвідомити її.

Джерело: "ГОРДОН"