В Україні дітей не дуже люблять. Маленьких собачок та котиків люблять, а дітей – ні. Якщо пройтися з малюком парком, ви не помітите усміхнених облич

У нас не дитиноорієнтоване суспільство. Так, узагальнення – це зло, але без них нікуди. Раніше я не помічала, як люди в Україні ставляться до дітей. Дивно, бо Мані 15 років, але це факт. А не помічала, бо ставлення переважної більшості людей співпадало з моїм і видавалося мені нормальним. Чужі діти мене втомлювали й іноді дратували.

Найкраще це ілюструє історія, яка сталася десь на сьомому місяці вагітності. Ми прийшли в ресторан і не могли знайти зал, де не палять. Урешті офіціантка запропонувала зал, об'єднаний з ігровою кімнатою.

–  Але ж тут діти, – скривившись, сказала я.

–  Ну, так, – відповіла дівчина, недвозначно подивившися на мій живіт.

Після початку повномасштабки і народження Соні (саме в такому порядку) моє ставлення до дітей кардинально змінилося. Мені дуже болить за дітей в Україні. У лютому 2022-го я бачила фото малюків у чергах на кордонах і плакала годинами. І досі плачу, коли читаю про те, як діти втрачають батьків і домівки. Соня до цього всього, звичайно, доклалася, але скоріше, це все разом – війна, вона, вік.

І лише зараз я помітила, що в Україні дітей не дуже люблять. От маленьких собачок люблять як вид. Пам'ятаєте, Чендлер у "Друзях" зізнався, що не любить цуценят, і його захейтили? Котиків любить багато хто, а дітей – ні. Якщо пройтися з малюком магазином, парком, ви не помітите усміхнених облич. Соня дуже контактна й обожнює чіплятися до людей. Вона намагається вичепити погляд і усміхнутися, піймати контакт очима і потім гратися, підморгуючи. Люди реагують украй рідко. Вона засмучується.

Коли ми були в Лондоні, там із Соньманом гралися буквально всі. Люди бачили її посмішку і моментально реагували. Бо це природно. Якщо надзвичайно симпатичне маля вам усміхається, це ще треба напружитися, щоб не відповісти. От наші люди напружуються.

Я не думаю, що зараз щось стороннє може стимулювати народжуваність. В Україні народжують не через виплати. Але із цим нашим ставленням щось не так. А можливо, і з нами. Діти переважно милі, щирі, відкриті. Вони тягнуться до дорослих. І якщо в людей це не викликає позитивних емоцій, ми звернули не туди. Мабуть, щоб просто усміхатися і легко виражати свої емоції, треба бути щасливими й відкритими. Це не про нас?

Джерело: Катерина Коберник / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора