Будь-хто, хто буде наступним президентом Росії, опиниться перед дилемою: ставати новим Путіним або Горбачовим

Джерело: "Крим.Реалії"

Опубліковано з особистого дозволу автора

Заведено вважати, що ставлення до анексії Криму стало вододілом у російському суспільстві. Що саме воно збудувало стіну між тими, хто дорікає Путіну за те, що він "занадто Путін", і тими, хто звинувачує його, що він "недостатньо Путін".

Але при цьому в обох таборів є і те, що їх ріднить. А саме – змова мовчання щодо майбутнього Росії.

Порядок денний оборонця досить простий. Антизахідництво, скріпи, духовність і вертикаль. "Є Путін – є Росія, немає Путіна – немає Росії" – формула В'ячеслава Володіна вичерпно описує їхній горизонт планування. А тому вони раз у раз закликають об’єднатися, вистояти і вберегти. Їхнє особисте майбутнє можливе лише біля трону і тому для них важлио зберегти трон. А в ідеалі – його жителя також.

А до лібералів заведено відносити всіх тих, хто трону не хоче. Хто мріє про виборність, демократію і свободи. Тих, хто хоче свободи, рівності й братерства. Але тільки ніхто не ставить собі просте запитання: а чи можливі вони в ситуації, коли "російський трон" стане частиною історії?

Тому що Росія всю свою історію існувала лише у форматі імперії. Духовні скріпи потрібні лише для того, щоб за їхньою допомогою, як арматурою, зв'язувати країну докупи. Щоб пояснювати ненцям і чеченцям, бурятам і дагестанцям – навіщо й чому вони повинні жити в одному державному утворенні.

І будь-хто, хто в Росії прийде на зміну Володимирові Путіну, опиниться перед простою дилемою. Або він сам стає "Володимиром Путіним", який відрізняється від попередника лише естетично. Або стає новим "Михайлом Горбачовим" – і країна починає розповзатися по домівках.

Тому що будь-яка децентралізація, будь-яке надання регіонам повноважень, будь-яка кастрація вседозволеності силовиків приведе до того, що відцентровість почне конкурувати із доцентровістю.

Російський ліберал змушений раз у раз недоговорювати самому собі. Змушений мовчати про те, що інтегральних смислів у Росії не існує. Що простір спільних цінностей не такий уже й великий. Що деяким регіонам Москва просто платить данину за лояльність. Що федеральні дотації – це плата за слухняність.

Усе, чим займається Володимир Путін, – це консервація статус-кво. Звідси – намагання одружити радянський гімн та імперський прапор. Канонізувати Миколу II і зберегти Леніна в Мавзолеї. Повернути на карту Санкт-Петербург, але відмовити у праві на історію В'ятці, зберігши замість неї Кіров. Російський імператор просто підставляє під хитку будівлю державності все нові опори. Проблеми лише в тому, що їхня різнорідність занадто очевидна, щоб можна було сподіватися на монументальність конструкції.

І доля Криму у цьому питанні теж відіграватиме не останню роль. Тому що будь-який перегляд кордонів, ініційований у Москві, може спровокувати ланцюгову реакцію. Коли про те саме почнуть замислюватися регіони, які вважатимуть, що дозріли до автономного плавання. Або ті, для яких мотив "вистачить годувати Москву" переважить будь-які розмови про загальне героїчне минуле. Зрештою, цей же мотив ("вистачить годувати дотаційні союзні республіки") керував частиною кримчан, які підтримали 1991 року незалежність України.

Проблема Росії – не в персоналіях. Тому що багато в чому Володимир Путін – лише функція. Тому, хто прийде йому на зміну, або доведеться самому стати цією "функцією", або повністю змінювати правила гри. А що може стати підсумком такого сценарію – не знає ніхто.