Будь-яка розмова про українську Кубань на рівні еліт – це помилка, яка гірша за підлість

Джерело: "Крим.Реалії"

Опубліковано з особистого дозволу автора

У 2014 році під час анексії Криму доля зіштовхнула із сербським журналістом. Редакція спорядила його на півострів висвітлювати те, що там відбувалося. Усі ці дні в нього була фрустрація. З одного боку, Москву в Белграді сприймали як союзника. А з іншого, позиція "Крим – це Росія" для сербської редакції була рівноцінною тому, щоб заявити про те, що Косово – це не Сербія.

Цього сербського журналіста вирізняло те, що в його картині світу земля була круглою. У якій працюють одні й ті самі правила додавання та віднімання – включно з політичними. У якій ви не можете вимагати того, у чому відмовляєте іншим.

Тому я не люблю балаканини про те, що Кубань – це Україна.

Немає сенсу обговорювати, кому вони належали колись. Немає сенсу міркувати про етнічний склад населення. Тому що це рівно те саме, що призвело до російського вторгнення в Крим і на Донбас. Навіть із погляду раціонального цинізму ці міркування не мають майбутнього. Тому що Кубань – уже давно – частина російського політичного. Переварити яке – все одно, що Варшаві сподіватися переварити Львів.

Нинішній світ – досить крихкий. Не вийде знайти країну в Європі, яка протягом нового часу не змінювала кордонів. І той же ЄС став можливим лише тоді, коли світ домовився про те, що нинішні кордони – це константа, а не змінна. В іншому разі контурні карти з підручників історії приречені були перекочувати в генеральні штаби.

І різниця між Україною та Росією ще й у тому, що Москва намагається оскаржити правила, що склалися. Намагається довести всім, що може не тільки з олівцем прокладати нові кордони (як у Молдові, Грузії), але і з гумкою в руках стирати вже наявні (як це відбулося в Криму).

А Україна – це країна, яка якраз і намагається жити за правилами. За тими самими правилами, які дозволили заходу стати тим регіоном світу, яким він став. Сучасний світ – це не стільки світ незалежностей, скільки світ найбільш ефективних систем взаємозалежностей. Ми стоїмо в черзі до віконця, у якому продають франшизу на модель західного соціального співжиття. І готові платити за це частиною свого суверенітету – адже що таке інтеграція в ЄС і НАТО, як не відмова від частини суверенітету на користь наднаціональних структур?

Так, Україна – країна, обпалена війною. Так, емоції часом застилають раціо. Так, похоронки з фронту змушують читати Старий Завіт, а не Новий. І місце нагірної проповіді нерідко займає закон таліона. Який про "око за око" і "зуб за зуб".

Але це все в кращому разі дозволено обивателю, а не елітам. Тому що в останні роки ми можемо спостерігати, що відбувається з країнами, в якій обивательська логіка стає долею елітам. Адже Орбан теж хоче велику Угорщину. Офіційна Польща міркує про Львів. А Москва лише перейшла від слів до дій.

Будь-яка розмова про таке на рівні еліт – це помилка. Та сама, яка гірша за підлість. Тому що торпедує все те, на чому сьогодні наполягає офіційний Київ. Недоторканність кордонів. Міжнародне право. Правила співжиття. Ті самі, які країна намагається впроваджувати у себе вдома.

Зрештою, людина тим і відрізняється, що може дозволити собі інфантильність. Не думати про завтра. Не оцінювати наслідків. Але всього цього не можуть собі дозволити ті, хто претендує на політичне майбутнє. Будь-які заяви на цю тему демонструють або короткозорість, або бажання домогтися популярності будь-якою ціною. Зокрема, ціною репутації країни.

А тому все просто. Донбас – це Україна. Крим – це Україна.

А Кубань – це Росія.