Після Майдану і російського вторгнення проукраїнський табір розподілився на патріотів і лібералів. У підсумку їх атакували ті, хто хотів узяти реванш

Після анексії Криму багатьом здавалося, що внутрішній український політичний пасьянс змінився назавжди. Але ті, хто програв 2014-го, тепер намагаються взяти реванш.

Після Майдану і російського вторгнення проукраїнський табір розподілився на патріотів і лібералів. Патріоти вважали головною загрозою війну. Ліберали – корупцію. Патріоти були зосередженими навколо ідеї суверенітету. Ліберали – навколо ідеї реформ.

Незважаючи на відмінності, спільного у цих двох таборів було набагато більше. [Публіцист] Володимир Єрмоленко якось писав, що український громадянин після початку війни опинився у складній ситуації. З одного боку, йому потрібно захищати безпеку держави. З іншого – йому необхідно захищати особисті свободи.

Усе закономірно. Ти не можеш бути лібералом і не бути водночас патріотом, оскільки триває війна. Ти не можеш бути патріотом і не бути лібералом, тому що Кремль розпочав цю війну лише для того, щоб не дати Україні стати частиною ліберального Заходу. Фігура атакувальника визначає твої ідеологічні координати, а тому доводиться зшивати тепле і м'яке у спільне й неподільне.

Єрмоленко писав про те, що для нової України непатріотичний лібералізм і неліберальний патріотизм однаковою мірою шлях у нікуди. Проблема була лише в тому, що обидві ці платформи (лібералізм і патріотизм) перебувають у серйозному конфлікті. А тому потребують постійного діалогу та вміння чути.

За п'ять років стало зрозуміло, що уміння вести діалог – не наша сильна сторона. Обидва табори протягом п'яти років встигли розмежуватися остаточно. І ті, й інші стали об'єктом атаки тих, хто хотів узяти реванш. Просто патріотів атакували під "ліберальними" прапорами, а лібералів – під "патріотичними".

Українських патріотів звинувачували у здаванні ліберальних позицій. Мовляв, "плодять корупцію", "завалили реформи", "займаються показухою замість перетворень". Табір прихильників українського суверенітету зносили бульдозерами ринкового порядку денного. Оголошували їх головною перешкодою на шляху економічного процвітання. Кожен критик – незалежно від його реальних поглядів і цілей – спершу вдягався в ліберальний білий одяг і потім обрушував всю міць свого гніву на супротивника.

У підсумку порядок денний суверенітету і його носіїв загнали в Україні в маргінез. Будь-яка репліка з цього табору наштовхувалася на звинувачення у проплаченості і кровожерливості, корупції та нещирості. А будь-кого, хто виступав із цих позицій, миттєво зараховували до "порохоботів" і закликали не сприймати серйозно.

А далі все це – у дзеркальному форматі – стало відбуватися з українськими лібералами. Деякі з них встигли пережити інавгурацію Зеленського і навіть потрапили в його перший уряд. Просували приватизацію, реформи і ринки. І всю публічну кампанію щодо їх знищення проводили з "патріотичними" прапорами. Мовляв, "здають країну під зовнішнє управління", "засилля іноземців у держкомпаніях", "лобісти МВФ та Брюсселя". Результат нам відомий.

За шість років після Майдану обидва українські табори виявилися добряче знекровленими. "Партії суверенітету" і "партії реформ" не вдалося домовитися – і обидві опинилися під ударом. Але весь цей сценарій можуть записати собі в заслугу ті сили, які програли 2014 року.

Та сама українська "партія Кремля", яка після анексії Криму здавалася приреченою на занепад, раптово ожила. Її позиції слабкіші, ніж раніше, але тепер у неї з'явилися союзники. Ідеться про оточення окремих олігархів, які відчули себе переможеними і тепер хочуть відігратися. І вибір ними способу дискредитації супротивників теж не є випадковим.

Після російського вторгнення патріотична і ліберальна теми мали найбільшу легітимність у країні. Ті, кого це не влаштовувало, навчилися вдало мімікрувати. І тому спершу ми спостерігали за тим, як за допомогою "ліберальних" докорів тиснуть на "сектор суверенітету". А слідом – як лібералів атакують звинуваченнями у браку патріотизму.

Обидва ці табори були вихідцями з Майдану. Шість років тому вони стояли на одних барикадах. Але до початку нового десятиліття встигли обрости вантажем недовіри і досвідом взаємних образ. І навіть тепер вони відмахуються від діалогу і перекладають провину на сусіда. Кожен має намір гордо йти на дно поодинці – аби лише не погоджуватися на компроміси. Усі готові й надалі обмінюватися артилерійськими ударами, не помічаючи, що в їхні борти підводні човни всаджують торпеди.

Джерело: "Крим.Реалії"

Опубліковано з особистого дозволу автора