Помісна православна церква – ще одна ділянка стіни, яка дає нам шанс на те, що наше майбутнє ми будемо визначати самі

Юваль Ной Гарарі – професор Єврейського університету в Єрусалимі – досить непогано пояснив, навіщо Україні потрібна помісна православна церква.

Зробив він це не навмисне. 2011 року було опубліковано його книгу "Sapiens: Коротка історія людства". У якій він з'ясовував, чому людство змогло досягти нинішніх еволюційних висот.

Гарарі писав про те, що на персональному рівні людина здатна зав'язати особисті стосунки не більш ніж зі 150 індивідами. Рота солдат або древнє плем'я здатні триматися одне за одного завдяки особистим знайомствам. Та щойно ви долаєте цей кількісний поріг – колишні взаємозв'язки перестають працювати.

Автор писав про те, що міста, держави та імперії стали можливими лише тоді, коли людство пережило когнітивну революцію. Ту саму, після якої люди почали створювати собі вигадані реальності.

Вигадані реальності є лише в уяві людей. Це якісь домовленості людей про самих себе і правила гри. Умовний "міф" як система колективних уявлень – саме він став тим фундаментом, який дав змогу виду Homo Sapiens піднестися над усіма іншими. Тому що лише він дає змогу людям взаємодіяти у великих групах.

"Два католики, які в житті один одного не бачили, можуть разом вирушити у хрестовий похід або збирати кошти на будівництво госпіталю, тому що обидва вірять, що Бог втілився в людину і дозволив себе розіп'яти, щоб спокутувати наші гріхи. Два незнайомі серби розуміють один одного, оскільки обидва вірять в існування сербського народу, сербської вітчизни і сербського прапора. Корпорації вибудовують власні економічні міфи. Два незнайомі один з одним співробітники Google ефективно працюють разом, тому що обидва вірять в існування Google, акцій і доларів".

Ми звикли думати, що реальність буває або об'єктивною, або суб'єктивною. Гарарі писав про те, що є і третій рівень реальності – інтерсуб'єктивний. Той самий, який побудовано на вірі і, як наслідок, – взаємодії великої кількості людей. Як приклад він наводив гроші, які не мають об'єктивної цінності, а лише інтерсуб'єктивну. Завдяки тому, що люди домовилися і вірять у їхню цінність, ви можете обмінювати паперові прямокутники і металеві кружки на харчі та товари.

Автор писав про те, що весь сучасний світ – це простір міфів. Які в різних варіаціях здатні об'єднувати людей. Релігійні міфи об'єднують людей, які цю віру поділяють. Віра в гроші дає змогу функціонувати банківській та кредитній системам. Віра в права людини дає змогу гуманізувати правила життя в сучасних суспільствах. Усі ці міфи об'єднує те, що вони живуть у колективній уяві людей.

До переліку інтерсуб'єктивних реальностей Гарарі зараховував і нації. "Поки мільйони німців вірять в існування німецької нації, поки їх хвилює вигляд національної символіки, поки вони переказують німецькі національні міфи і готові жертвувати грошима, часом і життям в ім'я німецької нації, Німеччина залишається однією з наймогутніших країн світу".

Хтось скаже, що всі ці цитати доводять зворотне – умовність і штучність колективних міфів. Але в тому й річ, що це не так.

Інтерсуб'єктивні реальності – це частина нашого світу. Те, що зробило можливим взаємодію людей у великих масштабах. Те, що створило цивілізацію в тому вигляді, у якому ми її знаємо. Те, що зробило одні суспільства – успішними прикладами для наслідування, а інші – залишило на периферії історії. Різниця між Північною і Південною Кореями не в біології і не в географії. Різниця в тих міфах, які сповідують у цих країнах. Ми створили уявні спільноти – і стали їх частиною.

У тому і штука, що вигадані реальності не тільки співіснують – вони часом ще й ворогують. По суті, будь-яка революція – це не що інше, як зміна міфу. Коли на зміну одній системі самовідчуття приходить інша. І вся історія нинішньої війни між Україною і Росією – це, серед іншого, конкуренція двох міфів про Україну. Українського і російського.

Москві б хотілося, щоб Україна жила кремлівським уявленням про саму себе. Щоб саме російський міф і російська інтерпретація були головними у сусідній країні. А Україна протиставляє цьому свій власний колективний міф про саму себе. Який, зі свого боку, складається з різних деталей.

Це сприйняття історії. Бажана картинка майбутнього. Ставлення до поняття "норми". І власні інститути – громадські, державні та релігійні. Усе те, що оконтурює країну за периметром і захищає від спроб колишньої метрополії довести нам, що нас немає.

Ви можете вважати себе сучасною, світською і вільною від соціальних стереотипів "людиною світу". Відмахуватися від інтерсуб'єктивних реальностей і колективних ідентичностей. Говорити, що у ХХІ столітті держава не має приділяти стільки уваги церкві. Але це не скасовує того, що протистояння все одно триває. І лакмусом є питання про наслідки, які чекають усіх у разі різних підсумків цієї сутички.

Різні країни відрізняються якістю життя не через біологію. Зрештою, ми всі на 98% мавпи і на 70% – вода. Значення має саме те, яке колективне уявлення про реальність панує в тому чи іншому суспільстві. Що ми вважаємо нормативним, а що – ні. У які колективні міфи віримо і яким правилам життя підкоряємося. І щоб формувати власні правила гри в країні, нам треба для початку захиститися від спроби нав'язати нам чужі.

Так, церковний порядок комусь здається привітом із минулого. Але в тому і штука, що ми сьогодні екстерном проходимо той шлях, який давним-давно пройшли наші сусіди. І якщо ми запізнилися з деякими процесами на століття-друге, це зовсім не позбавляє нас необхідності складати ці іспити.

У році, що минає, в українському символічному частоколі додалася ще одна ділянка стіни. Цей частокіл сам собою не прирікає нас на успіх і тріумф. Але він дає нам шанс на те, що наше майбутнє будемо визначати саме ми. А не ті, хто вважає, що їхній колективний міф має витіснити наш власний.

Джерело: "Крим.Реалії"

Опубліковано з особистого дозволу автора