Я і не починав би, аби ситуація не зачепила

Настрій зранку такий, що хочу трішечки пописьменникувати. А що? Ви самі винні, коли останнім часом закликали в коментарях Facebook, що мені треба книжки писати. От і навіяло. Тож – читайте спроби графомана. А може, дійсно, письменника? Тим більше умови дозволяють: кілька ранкових годин в "Інтерсіті" спонукають до філософствувань.

Я й не починав би, аби ж не ситуація, яка зачепила. По-доброму, у хорошому, навіть терапевтичному сенсі. Сиджу на станції Дарниця в переході в очікуванні поїзда на Полтаву. 6.30. Стараюся повірити, що п'ю смачний американо за 25 грн із кіоску, почитую відгуки під різними своїми постами. Водночас чую збоку від себе приємне воркотання молодої пари: він військовий, вона, очевидно, його проводжає. Самої розмови не чутно, що вже плюс (не завжди так у наших людей виходить, сам я інколи ледь не кричу в публічних місцях, коли спілкуюся). Але я все ж таки відзначив, що закохані (а це точно такі були) гомонять українською. Ще більший плюс.

І далі я хвилинку-другу скоса спостерігав за парою. Він покрив лівою долонею її праву, ніжно й безперервно погладжуючи руку коханої. Вона не плакала, але в очах читався смуток. Після оголошення про прибуття поїзда обидвоє швидко піднялися: він закинув за плечі великий рюкзак, вона підхопила сумку з харчами. Пішли на перон, а я почеберяв за ними. Просто стежив, бо цікаво й естетично, неначе дивишся кліп про кохання. Тільки не знімаєш, а реально потрапив у момент життя.

Далі пафос: доки є такі красиві люди й магічні почуття між ними, Бог існує. Якщо Україну боронять не лише батьки, але і їхні мужні дорослі діти – ми вистоїмо. Прошу Всесвіт, щоб ця пара й тисячі інших возз'єдналися після війни й народили діточок і дочекалися онуків… Ну бачите, понесло в банальщину. Письменник. Але ось так відчувається.

Хлопець поїхав на харківський напрямок. Я – лише до Полтави. Якщо цікаво чому, розповім пізніше.

Джерело: Костянтин Грубич / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора