Росія стала китайською бензоколонкою. І, як не дивно, цим задоволена
Росії доведеться думати не про рівноправне партнерство з іншими наддержавами, а про роль їхнього "молодшого партнера", уважає російська політологиня Лілія Шевцова.
Випробування приниженням.
Утрата Росією орієнтира внутрішнього розвитку є очевидною. Сумна доля "нацпроєктів", які повисли в повітрі, тільки посилює враження паралічу.
А тепер наша національна самосвідомість має підготуватися до нового удару – Росія не розуміє, як їй зберегти себе як члена глобального "концерту". Загрозливий рик не може приховати того, що хребет державности надламано. Кремль ледве імітує те, що кане в історію.
Розсипаються "концепти", які мають обґрунтувати світові претензії Росії і допомогти загубленій у часі та просторі державі зберегти свою гідність. Причому прокремлівських "стратегів" не бентежить, що їхня риторика суперечить здоровому глузду. Так, Росія роками нила про те, що її "не поважають" і "принижують". Водночас незрозуміло, як претензія на велич може поєднуватися з жалібними стогоном.
Наш політичний клас досі не може заспокоїтися щодо розширення НАТО, забуваючи, що наявність у Росії ядерної зброї робить непотрібним створення навколо Росії буферних "сфер впливу".
Сьогодні російську владу та її пікейні жилети понесло в іншу крайність. Від стогонів вони перейшли до ейфорії, що ліберальний порядок обвалився, а його головна опора – Америка – покидає сцену. Дійсно, британці й американці, дві великі нації, які зробили основний внесок у створення ліберальної демократії та світового порядку, вирішили зачинитися вдома. Утомилися, перенапружилися. Великобританія покидає ЄС, знекровлюючи єдину Європу. Америка не тільки відмовляється від ролі світового модератора і наглядача. Америка починає підривати принципи, які сама ж і встановлювала.
Але наскільки обґрунтованою є російська радість? Адже виникає дарвінівський світ, у якому Росії не обов'язково буде комфортно. Наші "стратеги" заспокоюють: багатополярний світ – це те, що нам потрібно. Але ж багатополярність означає формування "полюсів", навколо яких мають групуватися залежні держави. Де ж наша галактика, якщо навіть білоруський лідер Лукашенко фрондує? "Стратеги" заспокоюють: "У нас залишається Центральна Азія!" Ну так, звісно, якщо звідти піде Китай. Видно, розуміючи, що мрії про багатополярність можуть розвіятися, кремлівська рать завела пісню про "Велику Євразію". Ця споруда має охопити і Європу. Цікаво, а європейців запитали, чи хочуть вони приєднатися?
"Велику Євразію" мислять як спільноту без лідерів. Коротше, "хмара у штанях", де все будуть вирішувати спільно. Але як тоді й ким ми будемо керувати?
Ось ще одна "мулька", народжена провладними умами: Росія має стати мостом між Європою та Азією. Але як Росія, яка відтепер уважає себе особливою цивілізацією, працюватиме "мостом"? Чи зможе Росія продовжувати претендувати на те, щоб бути і Європою, й Азією? Виникає загроза сплутаної національної свідомості – ми не будемо знати, хто ми такі! Утім, а чи знаємо ми про це зараз?
А як приховати той факт, що лідером Євразії буде Китай? "Велика Євразія врівноважуватиме міць Пекіна", заспокоюють нас "стратеги". Але хто ж ризикне "врівноважити" Китай?!
Москва наполягатиме "на рівному статусі", а Пекін із цим погодиться, упираються оптимісти. Чи так? Який же "рівний статус" за такої принизливої асиметрії: ВВП Китаю – $14,2 трлн, а ВВП Росії – $1,6 трлн; оборонний бюджет Китаю – $230 млрд, а оборонний бюджет Росії – $60 млрд.
Тим часом Китай будує свою Євразію, плануючи тільки в Європі інвестувати $1 трлн. Китайська Євразія є частиною мегапроєкту "Один пояс – один шлях", у якому погодилися брати участь 125 держав та 29 міжнародних організацій. У межах цього проєкту Китай формує транспортну та економічну інфраструктуру, яка охоплює не тільки Азію, Європу, але й Африку. Словом, Китай зробив заявку на роль глобальної наддержави, пропонуючи світу свою філософію життя й організації суспільства. Щоправда, самі китайці поблажливо припускають формування нового "двополюсного світу". Але другим полюсом вони бачать зовсім не Росію, а США.
Утім, місце Росії на світовій сцені вибудовується. Росія стала китайською бензоколонкою. І, як не дивно, цим задоволена. А нещодавно Путін із гордістю заявив, що Росія готова стати і китайським ландскнехтом, допомагаючи Пекіну будувати систему попередження про ракетний напад. Ми погодилися стати на бік Китаю в його протиборстві із західним світом, і китайська безпека стає російським національним інтересом. Можливо, це і є основне досягнення путінської епохи. Можливо, її архітектори розуміють, що вони зробили. Що підвищує їхню історичну відповідальність за вибір траєкторії.
Ми ще згадаємо ліберальний порядок, який гарантувала Америка. Ми ще згадаємо, як м'якотілий Захід Росію задобрював, прагнучи її інтегрувати. Як Захід намагався нас стримати, обіймаючи. Цей час закінчився. Настає нове життя. Доведеться думати не про рівноправне партнерство з іншими наддержавами, а про роль їхнього "молодшого партнера". Хто знає, що Китай вкладе в це поняття.
Сподіватимемося, що китайці згадають свою ідею гармонії. Сподіватимемося на їхню гуманність. Але не будемо забувати, що Китай може погодитися бути "гуманним авторитетом" тільки в обмін на нашу згоду з його лідерством. А поки замислимося: що ж китайці мають на увазі, ставлячи перед собою завдання побудувати у світі "спільноту з єдиною долею"? Як туди зможе вписатися Росія?
А якщо Росія раптом брикне? Тоді новий гегемон може затягнути зашморг. Ох, ще настане момент, коли ми будемо згадувати світ, яким керував дядько Сем.
Джерело: Лилия Шевцова / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора