Якщо кандидати в день голосування відмовляються від посад міністрів, виходить, знову вибір поспішний і випадковий. А в чому тоді сенс замін?

Пам'ятаєте, у травні 2019 року Лана Зеркаль, заступник міністра закордонних справ, відмовилася йти на посаду заступника глави президентського Офісу, куратора міжнародного напряму? Тоді навіть вийшов президентський указ про її призначення, який довелося відкликати. Незручно вийшло. Призначення оформили, не отримавши від Зеркаль згоди, тим самим лише підтвердивши її сумніви в доцільності переходу на нову роботу. Зараз історія повторюється, але у значно більших масштабах і вже у сильно іншому контексті.

На старті президентства Володимира Зеленського комусь, напевно, могло здатися, що працювати з ним і на нього – велика удача, відмова неприродня: мріють багато, пощастить обраним. Не за горами річниця перемоги на виборах, а вже проблема пошуку нових кадрів впирається в небажання частини кандидатів пов'язувати свою кар'єру з цією владою. Чи буде слава – велике питання, а шанси на ганьбу дуже високі.

Питання навіть не лише й не стільки в невизначеності, ризику, чи вдасться показати професійно видатний або хоча б результат, за який не соромно. Просто те, як вчинили з урядом Гончарука, показує, що завтра будь-кого можуть попросити на вулицю, не обтяжуючи себе поясненнями. Міністерський пост для більшості фахівців – вершина кар'єрних сходів, і до неї добираються дуже непрості люди, які знають собі ціну. Прості і сторонні там просто даремні і навіть шкідливі.

Але коли ти просто змінний блок, один забрали, інший поставили, резону йти в уряд жодного: ні честі, ні задоволення від роботи, та й статус, виходить, сумнівний. За цих обставин нехай у кого підніметься рука кинути камінь у Юрія Вітренка, який вважав за краще журавля в руках, величезну премію за перемогу у Стокгольмському арбітражі, горобця в небі – сумнівну перспективу очолити український уряд при президенті Зеленському. Президент, який міг стати надійним політичним дахом для свого уряду, створюючи йому всі умови для роботи та оберігаючи їх від впливових ворогів, які неминуче виникають по ходу, перетворюється для членів урядової команди на джерело невпевненості, нестабільності і, чого там, високо ймовірної підстави.

Звісно, хтось і заслуговує по ходу заміни, чимало в Кабміні людей випадкових, перших-ліпших під швидку руку, тобто тих самих непотрібних і шкідливих. Часу подумати, підібрати потрібних і створити більш переконливу команду було досить. Якщо ж кандидати, і не один, відмовляються в день голосування в парламенті, а ті члени уряду, яких збиралися залишити, залишатися в ньому не мають наміру, виходить, знову вибір поспішний і, швидше за все, випадковий. А в чому тоді сенс замін?

Час працює проти Зеленського, про вікно можливостей, що стрімко звужується, не говорив тільки ледачий, але президент зараз сам активно працює над його якнайшвидшим закриттям. Мантри про оновлення смішно розбиваються об незламну постать Арсена Авакова, учора ще нібито тимчасового міністра, а нині названого президентом "ефективним менеджером" на тлі інших, неефективних. Люди зразкового менеджера влаштували сьогодні обшук у Леоніда Маслова, одного із захисників у справі про вбивство Павла Шеремета. Адвокат Маслов звичайно називає речі своїми іменами, і не завжди ці назви відповідають цензурним нормам. Діставалося від нього й Авакову. І ось тепер до нього нагрянула поліція. Одного цього фокусу було б достатньо, щоб Арсена Борисовича попросити, нарешті, на вихід, тим більше, що саме у справі Шеремета міністр прямо підставив президента, затягнувши його на сумно відомий брифінг і освятивши тим самим його сумнівні висновки. Однак за Авакова переживати не варто, у нього немає проблем із Володимиром Зеленським, як і той не усвідомлює масштабу проблеми, яку становить Аваков.

Короткий розрекламований період бурі й натиску виродився в розгублену суєту, що погано маскується під рішучість. Влада все більше справляє враження безвладдя. Ну, окрім міністра внутрішніх справ.

Джерело: "Слово і діло"

Опубліковано з особистого дозволу автора