Вакарчуку не можна більше ухилятися. Із моменту включення в політичну рубку жодних знижок на тонку душевну організацію не передбачено

Кажуть, прикметою нашого часу стає боязнь людей будувати серйозні стосунки. Не те, що лякає переростання ліричного зв'язку в муторні сімейні зобов'язання, із дітьми і непроханими родичами по подружній лінії, навіть секс деякі вважають обтяжливим заняттям. Для тонких вразливих натур близькість занадто фізіологічна. Та що там: навіть розвіртуалізація після інтернет-знайомства загрожує глибокою душевною травмою, якої краще уникнути. Дистанція, ще раз дистанція. Максимально убезпечивши себе, можна і про високе поговорити, і про інтимне. І навіть показати. Головне – не торкатися.

Це дуже нагадує ставлення українських передполітиків до політики. Передполітики – це такі люди, які претендують на помітне місце в політиці, але чи то не знають, із якого боку підійти і за що схопити, щоб нею оволодіти, або відмовляються це робити у відомих їм формах, а інших не знають. Чи то просто нездатні до зрозумілої дії. Водночас своїми заявами створюють атмосферу напруженого флірту з народом, коли, здається, ось-ось – і дійде до рішучих дій. Але ні.

Публічна помітність і начебто затребуваність не переростають у політичну впливовість, передполітики залишаються у передлазні власне політики. Балом заправляють інші, ті, чия фертильність і в минулому була під сумнівом, а тепер і поготів, але вони звично і без роздумів ідуть за інстинктами, звички відпрацьовані, інтереси зрозумілі. Країну в підсумку ґвалтують, не запліднюючи. Передполітиків це змушує, заламуючи руки, страждати з народом, за стражданнями у них до діла так і не доходить.

Під час пінчуківських посиденьок модератор британець Стівен Сакур відкритим текстом і навіть із деяким глузуванням вимагав у Святослава Вакарчука, провідного передполітика нашого часу, визначитися: "Є політики, у яких є, вибачте, яйця, які готові йти вперед і вести за собою країну. Якщо ти така людина, рішення треба приймати швидко, може, і сьогодні". Слава відповів, що конференція – не місце для таких заяв. Місяць тому невідповідним місцем був великий концерт в "Олімпійському".

Водночас риторика Вакарчука не залишає сумнівів у тому, що музикант нібито готовий до змін у своєму житті: "Я не думаю, що "гратися в політику" – гарне формулювання для тих речей, про які ми зараз говоримо. Я вже втомився від цих ігор у політику. Вони вже 27 років цим займаються, і я не хочу, щоб ми "гралися в політику", хочу, щоб ми щось робили". Ну і? Потерпіть, відповідає той, хто хоче. Потім.

Той, хто хоче, але потім, адже він, по суті, не хоче. Зараз – не хоче. А до "потім" усе ще може змінитися, дивись, і перехочеться.

У такої поведінки буває раціональне пояснення: неохота підставлятися під удар, завчасно заявляючи про свої плани й амбіції. Але заяви немає, а удар уже є, хоча б те саме звинувачення в без’яйцевості. Та й раціональна стриманість – гра в політику, яка всіх стомила, технологічне уникання, причому в ситуації, коли від тебе чекають іншого: безрозсудної самовідданості. Саме вона засвідчила б щирість емоцій та думок. Природний порив привабливий і заразливий для тих, хто зголоднів за справжнім і готовий долучитися, а розважливі імітатори на цьому тлі різко зблідли б. Поки ж їм ніхто не заважає.

Резони самозбереження не переконують, радше розчаровують, особливо коли ніхто в країні не почувається в безпеці, в окопах і поготів. Для героя загроза вища за персональні ризики. І жодного "потім" немає, оскільки втрачено багато часу, боротьба мала початися ще позавчора, щоб не було так тривожно за її результат, як зараз. Не можна більше ухилятися, непристойно. А з моменту включення в політичну рубку по-дорослому жодних знижок на тонку душевну організацію не передбачено, тут б'ють навідліг і з однією метою: щоб не встав. Якщо не готовий, краще не починати. Але ж уже, по суті, почав, до чого тоді ці дивні віднікування, що супроводжуються полум'яними закликами?

Куди виведе Вакарчука обрана тактика томління публіки, ми досить скоро зможемо побачити, ліміт відкладення він вичерпав. І нерішучий музикант – лише найбільш наочний приклад українського передполітика, саме явище набагато ширше, його наслідки вкрай серйозні. Власне, воно і дозволяє всьому залишатися таким, як є: нестерпним.

Джерело: INSIDER

Опубліковано з особистого дозволу автора