Можливо, це найграндіозніша помилка Путіна після рішення влаштувати воєнну авантюру в Україні
Трамп розриває "броманс" із Путіним. Незвично різкі висловлювання американського президента про Росію й Путіна, яких раніше він уперто намагався не засмучувати, і компліменти на адресу України й Зеленського, котрих Трамп добрим словом не балував, свідчать про важливий розворот. Або, скажімо обережніше, початок розвороту, зробивши поправку на відому непослідовність господаря Білого дому. Хоча в цьому разі, здається, сталося незворотне.
Звертає на себе увагу не тільки зміна риторики, коли вчора ще, за його ж словами, могутню Росію, воювати проти якої з боку України було чистим божевіллям, називають "паперовим тигром" і "колосом на глиняних ногах", а й нове формулювання цілей, котрі тепер Україна за допомогою НАТО й американської зброї може ставити перед собою: "Україна зможе повернути свою країну в її первісному вигляді і, хто знає, може навіть піти далі!" Про жодний обмін територіями чи добровільну поступку Донбасом, які були в нещодавньому порядку денному, більше не йдеться. Дональд Трамп вочевидь намагається уразити Путіна, який "не цінує їхніх добрих стосунків".
Багато років, імовірно, ще навіть до першого президентського строку, Трамп ставився до Путіна з повагою. Його тішила думка цієї людини, яка просто керує величезною територією й багатомільйонним народом, без церемоній усуваючи політичних противників і виписуючи державні правила під себе. Ну чи не мрія? Він у певному сенсі себе "під Путіним чистив". А коли той одного разу відгукнувся про нього як про розумну людину, розповідь про те, що "Путін назвав мене генієм", стало улюбленим похвалянням Трампа на багато років перед будь-якими аудиторіями.
Він цілком серйозно, з огляду на все, вважав, що Путін прислухається до його прохання про завершення війни, звідси знаменита теза про 24 години, протягом яких удасться розв'язати цю проблему. Адже в уявленні Трампа визнання особливого зв'язку між ними було дзеркальним, і він такий самий "значущий інший" для Путіна, як і той для нього. Знадобилися довгі вісім місяців, щоб усвідомити глибину своєї помилки. Власне, момент істини стався, схоже, в Анкориджі, коли Трамп раптово згорнув велику програму прийому дорогого гостя, розпочату з урочистого ходу назустріч один одному червоною доріжкою, і мав вочевидь пригнічений вигляд під час підсумкового брифінгу. А там і додалася багатозначна картинка з параду в Пекіні. Доходити, що Путін його просто використовує, – факт, очевидний усім, крім того, кого використовують, – до Трампа стало швидше, і ось, нарешті, дійшло до нинішніх заяв.
У психологів є таке поняття, як "нарцисична травма", коли людина-нарцис – а Дональд Трамп таким, за запевненням фахівців, безперечно, є – не дістає підтверджувальної думки й поведінки від тих, на кого в постійній побудові власної грандіозності твердо розраховував. Удар дуже болісний, але для "прокачаного" нарциса не смертельний. Відновлення комфортної картини світу відбувається через знецінення знеціненого. Не Трамп, який утратив зв'язок із реальністю, раптом не великий, це його кривдник виявився дрібним. З могутнього Путіна-переможця, чия оцінка Трампу була вкрай важлива, той перетворився на Путіна-лузера, керівника країни з економікою, яка розвалюється, і безсилою армією, наїзника "паперового тигра".
А за те, що зрадив нарцисичний ідеал, Путін заслуговує на покарання. Трамп має помститися. Риторично він це поки робить, заявляючи образливе про майбутнє звільнення окупованих територій України й, "можливо, чогось далі". Якими будуть практичні кроки – побачимо. Якщо динаміку їхніх стосунків, точніше, ставлення американського лідера до російського, вгадано правильно, повернення до колишнього зворушливого "бромансу" неможливе, хоча не можна відкидати, що Путін може спробувати відновити втрачене.
Якщо взяти за точку відліку 28 лютого, коли українську делегацію чи не в шию виштовхали з Білого дому після заяв Зеленського, що Путіну вірити – себе не поважати, нинішня заявлена позиція американського президента здається фантастичним досягненням у безперервній битві України та її західних союзників за Трампа. За всієї поваги й урахування величезних зусиль української й західної дипломатії, а також правильних людей з оточення глави Білого дому, головна заслуга тут належить самому Володимирові Путіну. Те, що він не захотів скористатися відкритою можливістю й не пішов назустріч зачарованому ним американському президенту, відкинувши пропозицію про угоду в перегонах за ще прекраснішим результатом, – можливо, його найграндіозніша помилка після рішення влаштувати воєнну авантюру в Україні. Фарт підкинув йому козир – Трампа, яким він в азарті не зміг скористатися. На цьому подарунки долі, найімовірніше, закінчилися.
Джерело: Haggin.az