Наша втеча від постсовка – справа нудотна і в'язка. Але навіть об таку Україну, як вона є, Кремль із 2004 року регулярно ламає зуби

Уже на що Україні гріх скаржитися останніми роками, то це на відсутність уваги. 2019 року світ із цікавістю спостерігав, як країну зачарував і очолив хлопець, який вирішив розпочати свою політичну кар'єру одразу з вершини Олімпу. Початок 2020-го припав на процедуру імпічменту Дональда Трампа, якого обвинуватили в тиску на президента України Володимира Зеленського у особистих та політичних інтересах. 2021-й минув і закінчується в розмовах та нечуваній військово-дипломатичній активності щодо ймовірної великої війни в Україні.

Водночас лише 2019 року інтерес був власне до України, в інших випадках вона була лише приводом для розбірок між американськими демократами та республіканцями або Володимира Путіна із власними чортами, які приходять до нього у вигляді ЦРУ, Пентагону та НАТО із ЛГБТ. Глава держави, яка успадкувала створену Леніним РРФСР, зневажливо махає на Україну, яку, за його словами, той самий Ленін створив, і відмовляється визнавати в ній повноцінного міжнародного суб'єкта. Нам би, можливо, теж хотілося більше суб'єктності, але зуби об Україну, навіть таку, як вона є, Кремль ламає регулярно починаючи із 2004 року.

Україна дійсно й далі намацує свою суб'єктність, втеча подалі від вирви постсовка виявляється справою нудотною і в'язкою. І ніхто не попрацював більше за Путіна, щоб підказати нашій країні правильні орієнтири: геть від Росії! "Неминуче настав час, коли концепція "Україна – не Росія" вже не влаштовувала. Знадобилася "анти-Росія", – як точно зауважив сам російський президент.

Українська еліта загалом і нинішня панівна група зокрема не дуже розуміються на концептуальному осмисленні власної країни. Кущі, трава, дерева, що стоять окремо, і живність, що стрибає між ними, дуже відволікають і ускладнюють їм можливості оглядати ландшафт загалом, із висоти соколиного польоту ("Чому мені, Боже, ти крилець не дав?"), і сформувати зрозумілу картину майбутнього і, відповідно, перелік того, що в це майбутнє не потрапить. Тут немов із табакерки вискакує Путін і починає диктувати.

У богослов'ї є два методи пояснення сутності божественного: катафатичний та апофатичний. Якщо перший перераховує властивості, що описують унікальний предмет, то другий метод дає уявлення про божественне, відкидаючи ті ознаки, які йому не притаманні: у нього немає початку і немає кінця, воно незмінне й непізнаване тощо. Путінський метод саме апофатичний. Дивимося на нинішню Росію, на те, на що цей діяч перетворив свою країну за роки нескінченного правління, і відкидаємо її характерні риси, щоб знайти потрібну Україну. Виходить дуже симпатично: святе дотримання прав та безмежна повага до громадянських свобод, вибудовування міцних демократичних інститутів, неприйняття корупції на глибинному, ціннісному рівні, на тому самому рівні – добра толерантність та щира цікавість до строкатої людської різноманітності, відкритість до всього нового та репутація надійного міжнародного партнера. Просто лише на перший погляд, але й варте того, щоб за це поборотися, не обманюючи себе примітивним перемальовуванням триколору на жовто-блакитний та заміною російської на українську.

2022-й ніяк не обіцяє бути легшим, а й не треба. Головне, щоб користі в ньому було більше, ніж у році, що минає. За це й піднімемо тост. Анти-Росія – то анти-Росія.

Джерело: "Контракти.UA"

Опубліковано з особистого дозволу автора