Ворогів у Зеленського все більше, і вони все нахабніші. Публіка ділиться на тих, хто занудьгував та плюнув, і тих, хто починає злитися

Американські демократи в нелегкому становищі. Рейтинги президента Джо Байдена за лічені місяці різко обвалилися, віцепрезидентка Камала Гарріс усе більше виглядає випадковою та недоречною фігурою на своїй посаді, демократична Вірджинія несподівано проголосувала за губернатора-республіканця.

У пошуку причин невдач, крім, зрозуміло, політичного провалу Гарріс, який має свої причини, більшість спостерігачів сходяться на думці, що головну роль зіграли дві обставини. По-перше, перемога на виборах 2020 року була забезпечена широкою антитрампівською коаліцією, а нині Трамп неактуальний, і демократичне керівництво Білого дому оцінюють за власною діяльністю, а не порівняно з ексцентричним політичним опонентом. По-друге, зміна влади не призвела до очікуваної нормалізації у США, пов'язаної насамперед із виходом із пандемії та поверненням до економічного зростання. Байден на тлі Трампа й пандемії – це одне, а просто Байден на тлі тієї ж, але ще більш остогидлої пандемії, – це вже геть інше.

Існує велика спокуса застосувати аналогію до української ситуації, де фіксується помітне падіння підтримки Володимира Зеленського. Він також переміг значною мірою завдяки широкому неприйняттю виборцями попереднього президента, причому з більш переконливим розривом, ніж у Байдена з Трампом. І зараз теж, напевно, позначається втома від пандемії та пов'язаної з нею непереконливості влади. Про економіку навіть говорити незручно, із нею в нас ніколи не було добре, тому і якихось особливих очікувань на її рахунок не існувало, але й за язик ніхто не тягнув роздавати обіцянки покінчити з бідністю.

Різниця, однак, полягає не тільки в тому, що в Байдена йде перший рік повноважень, а в Зеленського – третій, а й у тому, що другий термін для сильно немолодого американця, мабуть, виключений, а для українця в повному розквіті сил украй високо ймовірний. І головний "слуга народу" залишається лідером потенційних негативних коаліцій, із 20-відсотковим запасом виносячи своїх головних опонентів у модельованих других турах президентських виборів "найближчої неділі" (свіжі дані опитування Соціологічної групи "Рейтинг"). Зеленський стає все менш привабливим для виборців, але все одно набагато кращим за Порошенка, Тимошенко чи Бойка.

Неважко зауважити і те, що цифри падіння рейтингу Зеленського приблизно збігаються з рейтинговими показниками Дмитра Разумкова. У певному сенсі тому дістався уламок популярності президента, залишилося тільки зрозуміти, як ним розпорядитися, щоб до 2024 року від нього щось залишилося. Власного потенціалу в ексспікера небагато, і щоб довести протилежне, йому доведеться міцно попрацювати, зокрема над незмінно нудним обличчям, хоча вже очевидно, що без грошей він не залишиться. Показово, проте, що новий опонент Зеленського – наче сам учорашній Зеленський, якась його частина, але не принципово нові конкуренти і тим паче не старі.

Як заведено, найбільша проблема лідера – сам лідер. Крім відомих претензій до глави держави, який цю сильно недосконалу державу на собі значною мірою замкнув і за це неминуче розплачується, президент витрачає ресурс, який допомагав йому утримувати симпатії. Це звичайний людський інтерес. Історія хлопця, який добровільно вирушив із раю шоу-бізнесу до пекла української політики, перестає утримувати увагу. Вона обіцяла найнеймовірніші повороти та пригоди, нехай і безглузді, а перетворюється на занудний виробничий роман, головне місце в якому займає "Велике будівництво" та сварки в колись поспішно набраному робочому колективі з аргументами у вигляді середнього пальця. Вова частіше похмурий, а в очах туга. Ворогів усе більше, і вони все нахабніші. Публіка ділиться на тих, хто занудьгував та плюнув, і тих, хто починає злитися.

Водночас усе розвивається за базовими законами сценарного мистецтва: наростання нерозв'язних суперечностей у другій половині терміну і вихід на переломну точку, де персонажа накриває криза, у якій він або героїчно демонструє, чого його навчило все попереднє життя і останні обставини, що перевернули душу, або стає жертвою цих обставин. До речі, заявлена боротьба з олігархами дає багатий матеріал для захопливого сюжету, якщо не перетворювати її на фарс, не кажучи вже про те, що вона може стати джерелом справжнього, заразливого куражу, якого історії та її головному герою так очевидно бракує останнім часом. Без нового розгінного ступеня краще про перемогу у 2024 році не думати. Усім краще. Ось і Байдену теж.

Джерело: "Слово і діло"

Опубліковано з особистого дозволу автора