У білоруських протестах не стоїть питання вектора розвитку країни. Люди, які протестують проти Лукашенка, можуть підтримувати РФ і Путіна

Не треба порівнювати нинішні події в Білорусі з Україною 2013–2014 років.

Звісно, так працює мозок більшості людей, він шукає вже відому категорію, за якою можна зрозуміти щось нове. Але іноді це хибний шлях.

Тож ситуації наразі абсолютно різні, як і вимоги та методи протесту. Це не добре і не погано, це просто різні історії.

У Білорусі з 1991 року другий президент (до встановлення посади президента у 1994 році вищою посадовою особою республіки був голова Верховної ради, в той час – Мечислав Гриб. – "ГОРДОН") при владі вже 26 років. В Україні з тих пір уже шостий. Це не просто шість разів змінювалася влада, це шість разів ми проходили свої університети демократичних виборчих процедур, змін до законодавства, і за цей час ми, звісно, ще не досягли швейцарських стандартів, але разом із тим просунулися далеко. В нас, скажімо, мінімізовані фальсифікації, бо до виборів є заміри багатьох компаній, а під час виборів відкриті екзитполи різних конкуруючих інституцій, які миттєво викладають результат у відкритий доступ. Таким чином, кому б і як не подобався вибір українців, але всі опоненти визнали результати. Свій урок фальсифікації виборів ми пройшли у 2004-му.

У білоруських протестах не стоїть питання вектору розвитку країни, тобто не йдеться зараз про вибір між Заходом і РФ. Протест направлений проти конкретної людини, яка фальсифікувала результати виборів і тепер незаконно утримує владу. Мабуть, ці протести стали можливими, бо підросло молоде покоління білорусів. Натомість може виявитися так, що люди, які протестують проти Лукашенка, разом із тим підтримують РФ і Путіна та союзну державу з Росією. Принаймні не чутно на протестах вимог щодо розірвання угоди про союз між РФ та Білоруссю. А в тій угоді, між іншим, ідеться про узгоджені рішення у зовнішній політиці – це ж зрозуміло, хто з ким узгоджує, про взаємну допомогу у боротьбі зі злочинністю – саме тому на території Білорусі спецслужби керовані Кремлем.

А от в Україні у 2013–2014 якраз усе почалося саме з вектора розвитку, і це була ключова вимога Майдану.

Білоруси вдалися до дуже цікавого методу протесту, якого в нас не було, – загальнодержавний страйк. Це гарна ідея, хай у них усе вийде, але вона теж вказує на специфіку саме Білорусі. Коли величезна частина підприємств державні, читай Лукашенка, то вдарити по президенту можна якраз шляхом страйку.

Наш Майдан мав яскраво виражені суто українські практики. "Майдан" – як місце зібрання громади та прийняття спільних рішень – це наша давня традиція, як, власне, і заперечення та ненависть до влади (будь-якої). Хто був на Майдані у наметовому містечку, той добре відчув дух козаччини та самокерованого традиційного українського суспільства.

Тож прогнозувати події в Білорусі, спираючись на наш досвід, не варто. У Білорусі буде своя історія.

Джерело: Анна Маляр / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора