Вивчати Україну сьогодні набагато цікавіше, ніж Росію. Вона демонструє дещо з російського майбутнього G

7 жовтня в Москві в межах 41-ї пленарної сесії Business Leaders Forum, яку проводила RAND Corporation, мені запропонували разом із кількома іншими експертами обговорити "російсько-українську кризу" і зробити повідомлення про позицію Росії в ній.

Оскільки на форумах діє "правило Chatham House", відповідно до якого я не маю права розголошувати авторства тих чи інших думок, поділюся своїми судженнями і думками, що виникли у мене під час обговорення.

Я відразу чесно зізнався, що волів би говорити про Україну.

По-перше, тому, що я її краще знаю і розумію. Те, що відбувається в ній протягом останніх років – предмет моїх наукових інтересів.

По-друге, тому що, на мою думку, вивчати Україну сьогодні набагато цікавіше, ніж Росію. Навіть більше, Україна сьогодні – подобається це комусь чи ні – рухається і демонструє дещо з не такого вже далекого російського майбутнього.

Ну і, нарешті, по-третє, для того, щоб спробувати адекватно описати позицію нинішнього російського істеблішменту в одному з найбільш, на мою думку, безглуздих і небезпечних конфліктів у Європі, що виникли після закінчення Другої світової війни, в експертної спільноти дуже мало об'єктивної інформації.

Судити про це доводиться за непрямими ознаками. Наприклад, за складом осіб та інститутів, які, очевидно, цю політичну позицію виробляють. Оскільки і те, і інше протягом останніх років не змінилося (головну роль у цьому відіграють, на мою думку, Владислав Сурков, Олексій Чеснаков, Російський інститут стратегічних досліджень (РІСД), Центр політичної кон'юнктури), жодних принципових змін російська політика щодо України не зазнала і навряд чи зазнає в найближчому осяжному майбутньому.

Підтвердженням цього стала і майже повна відсутність будь-якої інформації про зустріч радника президента РФ владислава Суркова і спецпредставника Держдепартаменту США щодо України Курта Волкера, що відбулася того ж дня в Белграді.

З огляду на це подумалося, що Україна та "українське питання" є по-своєму унікальним моментом у російській політичній історії.

Російська політика, що здійснила у своїй історії стільки запаморочливих поворотів і в останні пострадянські роки також не відрізнялася сталістю, щодо України на подив послідовна.

Ось уже чверть століття, починаючи з Бориса Єльцина, її будують на "ментальному моноліті" – упевненості в тому, що саме існування України як держави є історичним непорозумінням.

Мабуть, із часу Петра Валуєва з його твердженням про те, що "жодної особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може", у принциповому плані ставлення російських політиків до "українського питання" не зазнало істотних змін. Із мови воно перейшло на суспільство і на його спроби самоврядування.

У серцевині її лежить уявлення, яке я б назвав концепцією "обмеженого суверенітету". Суть його проста – не було, немає і не може бути держави Україна.

А якщо це так, то з такого погляду єдиною "можливістю" покращити російсько-українські відносини може бути, найімовірніше, тільки політична капітуляція України. Вона має відмовитися від свого здобутого і визнаного (зокрема і Росією) державного суверенітету – повністю або, у крайньому разі, частково.

Цього не станеться тому, що не може статися ніколи. "Не можна двічі увійти в одну й ту саму річку". І хай як мене переконують у зворотному, я ні за що не повірю, що цього хтось не розуміє. Ні, хтось свідомо ставить російсько-українські відносини на "ручне гальмо". Хто і чому це робить? Це, можливо, і є найголовніше питання поточної російської і української політики.

Але з огляду на усе сказане й через велику інертність таких політичних процесів – жодних особливих надій у цьому зв'язку на покращення російсько-українських відносин у найближчому майбутньому, як мінімум до середини наступного десятиліття, я не відчуваю.

Із цим доведеться "навчитися жити".

Про те, як із цим жити, і чи можна жити інакше, теж ішлося, але про це наступного разу.

Джерело: "ГОРДОН"