Наші діти запам'ятають дитинство в еміграції, темряві й підвалах. Але вони пишатимуться поколінням своїх батьків, які все подолали й перемогли

Учора мій улюблений Київ був сумним. Пізнього вечора я йшов додому пішки, заглядаючи у вікна і слухаючи розмови містян.

У цій темряві ми стали якось ближче. Востаннє такі відчуття були 2013-го, коли місто занесло снігом. Пам'ятаєте? Ми тоді вперше за багато років "побачили" один одного, відстані зменшилися, а ми стали ріднішими й чуйнішими.

Зараз до цього додалося ще й усвідомлення, що темрява, якою намагаються нас розчавити, загриміла не сама собою. Що нас у неї свідомо хочуть занурити, чекають нашої зневіри.

Ми обов'язково пройдемо і це.

Я знаю, як багато для цього зараз робиться. Я бачу стомлені, сумні, але рішучі очі наших ППОшників, відчайдушне геройство транспортників, енергетиків і винахідливість простих громадян. Нікому не байдуже, і ніхто не намагається знайти своє сонце в цій темряві, кожен шукає, як допомогти. Не знаю, як ви, але я так це відчуваю й намагаюся так жити.

Ми обов'язково адаптуємося й навчимося повертати і здобувати світло в будь-який спосіб. Наші герої відновлять! Та вже відновлюють енергетичну інфраструктуру, заздалегідь продумуючи, як її захистити в майбутньому. І я вірю, що до наступних атак ми будемо набагато більше підготовленими.

І так, коли ми навчимося, ми ще більше робитимемо все можливе, щоб не відчувати цієї тривоги і щоб країна на східному кордоні поринула в пітьму.

І це не просто пафосні слова. Цими днями в Україні без світла залишаються мільйони людей. Це не просто мільйони. Це мільйони тих, хто вже усвідомив себе як єдине ціле, з надіями, тимчасово відкладеними планами, величезним бажанням вижити й навичками, яких немає в жодній із європейських країн.

Мільйони, у яких страждають батьки і будуть чи вже є діти. Діти, яким ми обов'язково розповімо, як усе було. І які всім своїм серцем і думками зневажатимуть, цуратимуться і ненавидітимуть тих, хто обрав, підтримував чи втік від влади за поребриком і не зміг нічого зробити, щоб зупинити знищення моєї країни, моїх близьких і друзів. Звичайно, ми говоритимемо і про винятки, але наші діти навряд чи їх запам'ятають.

Зате вони точно пам'ятатимуть, як минуло їхнє дитинство – в еміграції або темряві, далеко від близьких або в підвалах.

Але ще більше вони пишатимуться поколінням своїх батьків, які змогли, пережили, навчилися, подолали й перемогли.

Так, нам усім тяжка ця темрява. Але й смуток буває різним. Він може бути руйнівником, а може стати трампліном і змушувати вчитися, діяти й перемагати.

І вчора мій Київ був сумним, але, незважаючи на темні вулиці, дивився на себе і світ світлим, теплим і рішучим поглядом.

Ледве посміхаючись, зціпивши зуби і стиснувши кулаки.

Джерело: Mustafa Nayyem / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора