Не здавайте власну планку – не передавайте право на свій внутрішній Майдан нікому

У будь-які важкі часи вирішальним є не голос критика, а вибір того, хто виходить на арену й бере відповідальність на себе. Це не моя фраза, але вона дуже часто спадає мені на думку останні декілька років, особливо під час штормів, коли навколо хаос, зрада, втома і зневіра.

Ми живемо у країні, яка понад 30 років без перерви намагається вистояти на власній арені. Революції, війна, анексія, реформи, ще одна – велика – війна, відбудова, нові скандали, відставки, розчарування, знову зібратися й іти далі.

І весь цей час ми спостерігаємо одночасно дві України. Одну – на фронті, в окопах, у шпиталях, на заводах, де люди щодня роблять неможливе: без заголовків, без орденів, часто без елементарних гарантій власної безпеки. І другу – у стрічках новин, де один за одним спливають історії про зловживання, привілеї, старі схеми, які не соромляться повертатися навіть під час війни, коли слово "зрада" дратує менше, ніж слово "відповідальність".

Це боляче. Це злить. Це ламає віру.

Але є одна важлива деталь, про яку варто пам'ятати саме сьогодні: усе це ми бачимо тому, що після наших повстань, революцій та елементарної незгоди з несправедливістю у країні з'явилися люди й інституції, здатні підсвітити темряву. У нас є слідчі, судді, журналісти, громадські організації та ціле покоління, яке не мовчить і не погоджується з тим, що у країні може існувати закритий клуб недоторканних, де все вирішується "по-тихому".

Цього точно не могло б бути без Євромайдану. До 2013 року більшість того, що сьогодні викликає наш гнів, просто не стала б предметом публічного розслідування – максимум кулуарної плітки.

Я бачив нашу країну з різних ракурсів. На площах, де люди виходили з прапорами проти озброєних силовиків. У парламенті, де один голос проти коштував кар'єри. У кабінетах, де кожна чесно виписана процедура означала війну зі старою системою. Сьогодні я бачу її в цехах оборонних підприємств – поруч з інженерами, які ночами допрацьовують те, що завтра має врятувати життя на фронті.

Ці люди не контролюють курсу валют, кадрових рішень чи чужих апетитів. Вони контролюють лише якість своєї роботи, чесність власного вибору, свою готовність не красти часу, ресурсів і довіри.

Вони – ті самі "люди на арені", кожен із яких у свій час зробив вибір, виходячи з того, що історію творить не той, хто пояснює поразки, а той, хто ризикує зазнати їх – навіть у найкритичніші моменти, коли здається, що вже нічого неможливо змінити.

У науковій літературі це часто називають "парадоксом здачі": коли людина перестає відчайдушно чинити опір своєму страху й болю – вона раптово отримує більше свободи діяти.

Парадокс у тому, що коли ми витрачаємо всі сили, щоб керувати тим, що не залежить від нас – міжнародною політикою, чужими посадами, чужими вчинками, – ми опускаємо руки там, де могли б діяти.

Починаємо виправдовувати те, що вчора вважали неприпустимим, вмикаємо цинізм замість совісті – і називаємо це "дорослістю".

Це і є справжня поразка. Не тоді, коли з'являється черговий скандал, а тоді, коли ми вирішуємо, що "так було завжди й так буде завжди", і відмовляємося від боротьби за власну норму.

Ми не можемо зараз самотужки зупинити війну. Не можемо одним постом змінити чужі рішення, скасувати втомлені компроміси, змусити всіх бути чесними.

Але ми можемо контролювати свою ділянку роботи, свої рішення, свою готовність говорити правду й не брати участі в тому, що вбиває довіру. І сам факт, що ми бачимо, знаємо й можемо реагувати – це прямий наслідок того вибору, зробленого 12 років тому.

Ніхто не обіцяв, що нечисті люди зникнуть. Але в нас з'явився шанс чинити опір, будувати систему, яка не мовчить, і говорити "ні" там, де раніше просто відверталися. І ми цим шансом скористалися – так, як уміли, з тими ресурсами й знаннями, які в нас були.

І якби сьогодні я міг говорити з кожною і кожним, хто тоді зробив свій вибір і йде далі, я б попросив лише про одне: не віддавайте добровільно те, що у вас ще залишилося під контролем. Не здавайте власну планку, не передавайте право на свій внутрішній Майдан у чужі руки – ані політикам, ані телевізору, ані втомі.

Тому що все те, що ми бачимо навколо, тримається не на безпомилкових лідерах, а на людях, які, попри все, не сходять з арени, із фронту і зі своєї ділянки роботи.

Саме про це – слова Теодора Рузвельта, які часто спадають мені на думку в останні роки:

"Важливі не критики, не ті, хто вказує, як сильна людина спотикається або де виконавець справ міг би зробити їх краще. Визнання належить тому, хто насправді на арені, чиє обличчя вкрите пилом, потом і кров'ю, хто мужньо прагне, хто помиляється, хто знову і знову зазнає невдач, бо немає зусиль без помилок і недоліків. А тим, хто насправді прагне робити справи, хто знає, що таке ентузіазм і велика відданість, хто витрачає себе на гідну справу, хто в кращому випадку, зрештою, знає тріумф високого досягнення, а в гіршому випадку – якщо зазнає поразки – то принаймні зазнає її, сміливо ризикуючи, щоб його місце ніколи не було серед тих холодних і боязких душ, які не знають ані перемоги, ані поразки".

З Днем гідності та свободи вас.

Джерело: Mustafa Nayyem / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора