Для України було б виправдано дозволити росіянам обіймати посади без відмови від російського громадянства G

Де провести лінію фронту?

На Донбасі і в інформаційному просторі йде війна. Хтось скаже, що "ЛНР/ДНР" з українським урядом, хтось – Росії з Україною, хтось – Росії з Америкою.

У Росії йде політична боротьба тих, хто за Путіна, з тими, хто проти нього, і ще інтенсивніше між тими, хто проти, за те, хто ж по-справжньому проти.

В Україні теж іде політична боротьба. Практично за Гоббсом, усі проти всіх.

У всьому цьому важливо правильно провести лінію фронту і зрозуміти, з ким ти і проти кого у всьому цьому.

За основу для проведення такої лінії можна взяти картинку першої половини XX століття.

Картинку, у якій є протиборчі країни Росія і Україна, чи, навіть гірше, протиборчі російський і український народи.

У межах такого уявлення цілком логічні заборони на поширення ворожої пропаганди через соціальні мережі, вигнання зі своєї території ворожого бізнесу і масштабні обмеження для громадян ворожої держави.

Україна має на все це повне право. З диктатурами найефективніше завжди боролися диктатури. І навіть еталонно демократичні США в 1942 році інтернували власних громадян – етнічних японців, і ніхто їх за це особливо не засуджував. Епоха була така.

Однак спробуймо оцінити в цій логіці шанси протиборчих сторін.

Населення Росії втричі з гаком більше ніж населення України (не кажучи вже про те, що частину українського населення у цій логіці не можна вважати благонадійною).

Російська економіка більша від української в 10 із гаком разів, російський бюджет є у значно кращому стані, армія, як мінімум, більша, не кажучи вже про наявність ядерної зброї. Населення й еліта Росії набагато більше консолідовані навколо лідера, що у війні важливо.

І навіть єдина перевага України – сильні союзники – у разі проведення лінії фронту за принципами першої половини XX століття є під сумнівом. Режим зразка минулого століття ціннісно чужий західним демократіям, і вони ніколи не будуть розглядати його як повноцінну частину "західного світу", яку не "здають" і не "розмінюють" на щось більш важливе.

Якщо лінія фронту проходить між країною Росія і країною Україна, то в останньої мало шансів в цьому протистоянні. У межах такої моделі світу процес і результат конфлікту залежить не стільки від Києва, скільки від готовності Москви зазнати втрат.

І не треба плутати неминучу в довгостроковій перспективі поразку Росії від Заходу з перемогою України. Це дві різні війни, завоювання і витрати яких можуть бути розподілені в абсолютно несподіваний для України спосіб.

Однак можна провести лінію фронту і по-іншому. Між архаїкою і сучасністю, відповідальністю перед майбутнім і дешевим популізмом, ура-патріотичною мобілізацією і цінностями сучасної демократії.

У цьому випадку розклад сил змінюється. І річ не стільки у зміні ставлення західних союзників. Набагато важливіші десятки мільйонів людей, які поділяють європейські цінності в самій Росії.

Їх кількість можна порівняти з населенням усієї України, а їхній економічний потенціал тим паче.

Якщо воюють Росія і Україна, "ватники" і "вишиватники", то ці десятки мільйонів російських європейців у кращому разі будуть дотримуватися нейтралітету, а найімовірніше, стануть на бік Путіна. Із двох однакових архаїк краще вибрати доморощену.

Я сам росіянин і патріот своєї батьківщини. Якщо мою країну охопило масове божевілля, то я готовий боротися із божевіллям, але не готовий боротися з країною. Таких, як я, мільйони.

Однак якщо лінія фронту проходить між середньовіччям і сучасністю, між проектом побудови на пострадянському просторі вільного суспільства і проектом побудови шовіністичної автократії, то безліч росіян, включно зі мною, стане на бік "чужої" сучасності проти "своєї" архаїки.

Але для цього необхідно, щоб Україна рухалася в бік сучасної відкритої держави, а не копіювала найгірші практики свого північно-східного сусіда. Ці практики, нехай навіть застосовувані в оборонній справедливій війні, стирають відмінності між сторонами.

Український народ, безумовно, має право сам вирішувати, як керувати своєю країною і яку державу будувати.

Однак якщо з метою ефективного протистояння Путіну в Україні буде побудовано державу зі схожими принципами функціонування, на мою думку, можна буде вважати, що Путін виграв, а багато жертв виявилося марними.

Звести конфлікт до протистояння країн і народів стратегічно вигідно Путіну і тактично – цілій низці політичних сил у Києві. Але таке розташування "лінії фронту", на моє глибоке переконання, згубне для України в довгостроковій перспективі.

Спільній пострадянській ідентичності, яку Росія нав'язує Україні, ефективно протиставляти не окрему українську, а спільну європейську ідентичність.

Що ж потрібно для того, щоб провести лінію фронту у значно вигідніший для України спосіб та залучити на "бік добра" найкращу частину російського суспільства?

(Щоб сказане мною не виглядало "повчанням", відразу обмовлюся, що це моя глибоко особиста думка, яка анітрохи не претендує на абсолютну істину і нікому мною не нав'язувана. Я лише кажу про те, що, на мою думку, здатна забезпечити підтримку України розумною частиною російського суспільства, а чи потрібна ця підтримка, вирішувати українцям.)

По-перше, необхідно нарешті почати проводити адекватні економічні реформи. Ніщо так не зміцнює владу Путіна в Росії, як низький рівень життя і незавершеність економічних реформ в Україні. Російська державна пропаганда постійно вказує на це, ілюструючи, що для демократії в пострадянських умовах домагаються гірших умов, ніж для диктатури.

Навпаки, випереджувальне економічне зростання в Україні буде найсильнішим аргументом на користь демократії для багатьох росіян.

Пояснення про те, що війна перешкоджає реформам, не витримують критики. Світова історія свідчить, що саме необхідність вести війну найчастіше приводила до найглибших і ефективних перетворень внутрішнього економічного і політичного устрою багатьох країн.

По-друге, необхідно відмовитися від нетерпимості і шовіністичної риторики на державному рівні. Я розумію, що це вкрай непросто в період війни. Однак ніхто так не виграє від проявів націоналізму та нетерпимості в Україні, як режим Путіна.

Це дає йому можливість зайвий раз звинуватити українську владу і населення в русофобії та обґрунтувати агресію захистом етнічних росіян.

А історії на зразок суперечки про "належність" Анни Ярославни мають відверто карикатурний характер і не додають очок Києву не тільки в очах мислячих росіян, але й в очах світової спільноти.

Очевидно, що прояви цензури та інші обмеження демократії також не наближають Київ до побудови європейської демократії.

Я розумію, що тут усе складно і є різні аргументи, однак, на мою думку, російська пропаганда може бути ефективною тільки щодо не найрозумнішої частини українського суспільства.

Тому розвилка тут проста: ризик скорочення підтримки найбільш "дрімучої" частини українського населення, яка піддана російській пропаганді, проти ризику скорочення підтримки з боку найбільш сучасної і просунутої частини російського населення і, певною мірою, західних союзників.

Що важливіше – вирішувати українцям.

По-третє, необхідно у найактивніший спосіб включитися в боротьбу за залучення найкращого людського капіталу в Україну, який тікає з Росії, бо саме людський капітал визначає довгострокову конкурентоспроможність країн і економік у сучасному світі.

Я кажу зовсім не про те, щоб прихистити біженців, а про те, щоб залучити і ефективно використовувати важливих союзників у протистоянні з режимом Путіна.

З Росії сьогодні їде приблизно 350 000 осіб у рік. Це найкращі люди країни, найбільш активні й освічені. Більшість із них затребувана світовим ринком праці, значна частина досить забезпечена. Їхні компетенції і капітали могли би стати найважливішим ресурсом для розвитку України.

Тут варто виділити кілька напрямів:

• А. Економічний

Зрозуміло, що більшість, яка виїжджає з Росії, керується не настільки високими поняттями, як "свобода" або "несвобода".

Вони їдуть по хорошу медицину й освіту, низьку корупцію та правопорядок, можливості добре заробляти. Усього цього сьогоднішня Україна поки запропонувати не в змозі. Однак вона може запропонувати інше – звичне культурне і мовне середовище.

Цей фактор для багатьох емігрантів дуже істотний. Однак цю конкурентну перевагу України як точки притягування сьогодні послідовно знищують.

Очевидно, що в Україні і так високе безробіття, і країна сама є експортером робочої сили. Але йдеться про масове залучення синіх комірців. Ідеться про людей із капіталами та компетенціями, які масово покидають сьогоднішню Росію з різних причин, але прямують куди завгодно, крім України.

Якщо експеримент із побудови привабливої "західної України почне вдаватися, саме російський бізнес міг би стати найважливішим джерелом інвестицій для української економіки. Адже російському бізнесменові очевидно простіше застосовувати свій досвід у схожій Україні, ніж на Заході.

Росію чекає стагнація і продовження переділу власності. Якщо в сусідній країні водночас буде передбачуваність і економічне зростання, то для багатьох бізнесменів, хто змушений буде виїхати з Росії, Україна могла б стати найбільш очевидним майданчиком для докладання зусиль.

Очевидним, якби не та атмосфера недоброзичливості, яка сьогодні склалася.

Українці, як жертва агресії, безумовно, мають право на таку недоброзичливість. Але чи йде вона на користь Україні?

Якщо Україна вирішить, що є сенс поборотися за росіян, які виїжджають, було б виправдано максимально полегшити для них процес діставання дозволу на роботу, а також увести для росіян максимально спрощені правила реєстрації та отримання посвідки на проживання.

Сьогодні поїзд рухається рівно у зворотному напрямку. Незрозуміло навіщо. Жодні візи для росіян не допоможуть проти агентури ФСБ, однак створять ще один бар'єр для залучення найважливішого ресурсу – людського капіталу.

Як додаткового, хоча і досить суперечливого заходу можна публічно проголосити, що безвідносно до складу злочину жоден громадянин Росії не може бути виданий у Росію. Це важливо не для політичних емігрантів (їх не видадуть і з будь-якої іншої нормальної країни), а саме для постраждалих унаслідок перерозподілу власності бізнесменів.

• Б. Культурний

З погляду короткострокових інтересів України та українців, це, можливо, не найбільш очевидна річ. У країни занадто багато більш насущних проблем. Проте в логіці конкуренції "шовіністичного" і "демократичного" проектів на пострадянському просторі залучення моральних авторитетів і розвиток культурного середовища має величезне значення. До того ж багато хто з авторитетних діячів культури вийшов із нашого спільного радянського минулого.

Багатьом діячам російської культури не подобається те, що відбувається в Росії. І що далі, то менше буде подобатися.

Деякі з них відкрито засудили дії Росії в цьому конфлікті. Я підозрюю, що хтось міг би переїхати в Київ, знову-таки, якби не ті прояви недоброзичливості, на яку українці мають повне право.

Однак і тут поїзд рухається в іншому напрямку. У бік максимального розриву загального культурного середовища. З проблемами стикаються навіть українські артисти, які здійснюють гастролі в Росії. Дуже логічний спосіб у конфлікті двох країн, але вкрай недалекоглядний, якщо намагатися провести лінію фронту,  зважаючи на іншу логіку.

• В. Політичний

Якщо ми вважаємо, що між собою воюють країни і народи, то ніяких росіян і на гарматний постріл не можна підпускати до українських державних структур.

Однак якщо це не війна країн і народів, а конкуренція на пострадянському просторі проекту побудови вільного суспільства і проекту шовіністичної автократії, то ставлення до використання людського потенціалу може бути зовсім іншим.

Мені очевидно, що складно побудувати стабільну і безпечну Україну без того, щоб Росія стала на шлях розуму, прогресу та визнання європейських цінностей. Поки в Росії царює архаїка, справжня стабільність в Україні не настане.

Тому прихід до влади в Росії людей, орієнтованих на європейські цінності, на мою думку, є прямий інтерес української держави і народу.

Однак у сьогоднішній Росії та частина опозиції, яка поділяє європейські цінності, маргіналізована і позбавлена можливості здобути реальний управлінський досвід. Саме тому у неї немає шансів перехопити управлінські важелі в ситуації, коли путінський режим похитнеться.

І народ, і еліта досить мудрі для того, щоб не довірити управління країною тим, у кого за спиною немає жодного реального досвіду, крім протестів і викриттів.

Для того щоб на наступному роздоріжжі історії Росія повернула в майбутнє, а не в ще більш похмуре середньовіччя, необхідні кадри, що одночасно розділяють європейські цінності і мають досвід реальної управлінської роботи.

Сьогодні таких кадрів ніде не створюють, і єдиним місцем, де їх могли би створювати в достатніх масштабах, є Україна.

З іншого боку, однією з найважливіших проблем російської опозиції є неможливість у нинішніх умовах реалізувати жоден проект з позитивною повісткою. Участь в успішних перетвореннях в Україні – один із небагатьох проектів, здатних претендувати на такий статус.

Якщо брати до уваги описану вище логіку, було б виправданим дозволити громадянам Росії обіймати певні посади без відмови від російського громадянства. До того ж цілеспрямовано здійснювати програми підготовки управлінських кадрів російського походження. Це не потенційні вороги і шпигуни (хоча завжди будуть і такі), це майбутні союзники, завтрашній десант, здатний змінити траєкторію розвитку Росії.

Такі промови звучать дико в країні, яка воює і зазнала агресії. Однак я пропоную перемогти біль та несправедливість і подивитися на все в довшій історичній перспективі.

Із цієї перспективи спостерігаємо приблизно таке:

З погляду способу мислення і дій, ті, кого прийнято називати "ватниками" і "вишиватниками", є лише різними проявами абсолютно однакової сутності. Ті самі логічні спотворення і конспірологічні аргументи. Навіть технологія створення цих спільностей однакова: політики-популісти, що апелюють до найнижчих сторін людської натури, помножені на пострадянський ідеологічний вакуум.

І такі невідрізнювано схожі, вони так ненавидять одне одного.

Це протистояння дуже нагадує релігійні війни в Європі, де такі схожі вчорашні сусіди століттями безжально різали одне одного. Сучасні європейці не надають релігійним відмінностям великого значення, але ж іще недавно не вважали представників іншої конфесії за людей.

Що прикметно, основний поділ на католиків і протестантів тоді стався не з релігійних переконань кожної конкретної людини, а за принципом "чия влада – того й віра". Якої віри дотримувався правитель території, ту здебільшого і брали жителі. А потім починали ревно вірити. До того ревно, що різали сусідів, які дотримувалися іншої конфесії, тисячами.

Принцип "чия влада – того й віра" чітко простежується і в сьогоднішньому російсько-українському конфлікті.

У кожної з релігійних воєн завжди була сторона-агресор. Сторона, яка почала перша і не мала рації. Навіть у суперечці гостроконечників із тупоконечниками хтось виступив агресором.

Однак, коли сучасні європейці дивляться на історію релігійних війн, більш симпатичною їм здається не та сторона, яка оборонялася, а та, яка здійснювала менше невиправданих жорстокостей. І хто б не був винен у розпалюванні конфлікту, із сучасності Варфоломіївська ніч не може бути виправдана.

Треба пам'ятати про те, що європейці дивляться на нас із вами із сучасності.

Я глибоко переконаний, що успіхи України у сфері економіки і побудови сучасного суспільства на користь істинним інтересам Росії, бо вони наблизять кінець режиму Путіна. Точно так само я переконаний, що стабільна і безпечна Україна неможлива без стабільної та сучасної Росії, а тому наші інтереси збігаються.

Я впевнений, що рано чи пізно і Росія, і Україна знову повернуться в сучасність і будуть дивитися на розбіжності про належність Анни Ярославни так само, як сьогоднішні європейці дивляться на розбіжності між католиками і протестантами.

І якщо Україні сьогодні вдасться не сповзти остаточно в середньовіччя слідом за Росією, то й Росія раніше вибереться на магістральну дорогу історії.

Джерело: "ГОРДОН"