У 2000-ні РФ була в добрих відносинах із Заходом – економіка зросла вдвічі, як почали "вставати з колін" – економіка припинила розвиватися

Економіка та зовнішня політика.

Останнім часом на федеральних каналах часто веду дискусію про залежність економічної ситуації в країні та її поведінки на міжнародній арені.

Пропаганда традиційно твердить про те, що в 90-ті дружба із Заходом призвела до розвалу економіки. Я вказую на те, що у 2000-ні ми були із Заходом у добрих відносинах, і економіка протягом цього часу зросла вдвічі, а з того часу, як ми почали "вставати з колін", економіка практично припинила розвиватися.

Вирішив систематизувати дані і думки щодо цієї теми. Зокрема для себе самого.

Отже, для порівняння доступно три проміжки часу:

• Десятиліття 1989–1998-й, протягом якого ВВП країни скоротився на 40+% (точніше сказати складно, коректність даних кульгає). Середні ціни на нафту протягом цього десятиліття становили $21,5 за барель у цінах 2010 року.
• Десятиліття 1999–2008-й, протягом якого економіка зросла на 95% у постійних доларах за паритетом купівельної спроможності (ПКС) і майже в шість разів у доларах за номіналом. Це вдвічі швидше, ніж середньосвітові темпи зростання протягом того самого періоду за ПКС, та абсолютний рекорд зростання протягом періоду в доларах за номіналом. Усі ці досягнення відбулися, коли вартість за нафту становила $50,5 за барель у цінах 2010 року.
• Дев'ять років 2009–2017-й (за 2017 рік не всі дані доступні). Протягом цього періоду в постійних доларах за ПКС ми зросли на 5%, що в шість разів менше, ніж світ у середньому, і навіть гірше від розвинених країн, що традиційно повільно зростають. У доларах за номіналом протягом того самого періоду наш ВВП узагалі скоротився на 11%. І все це, коли середня вартість за нафту становила у період $74,4 за барель у цінах 2010 року.

Пояснити негативні результати першого періоду досить легко. Це й аномально низькі ціни на нафту протягом тривалого часу, і трансформаційний спад, пережитий в аналогічній ситуації усіма соціалістичними економіками аналогічного рівня розвитку (з Китаєм і В'єтнамом порівняння безглузде, зважаючи на іншу демографію, співвідношення міста/села та іншого рівня розвитку соціальної сфери).

Обговорювати розумність російської економічної політики того періоду не буду – не моя війна. Скажу лише, що Росія продемонструвала протягом цього часу гірші результати, ніж усі пострадянські країни, які вступили в ЄС, але кращі, ніж усі країни СНД, окрім Казахстану.

Із помітного позитивного впливу російської зовнішньої політики цього періоду на економіку можна назвати припинення утримання сателітів за кордоном і союзних республік. Помітного негативного впливу я не бачу взагалі. У будь-якому разі, навіть там, де за певної збоченості свідомості можна угледіти негативний вплив, радше економічні труднощі зумовлювали зовнішньополітичні поступки, ніж навпаки.

А от порівняння другого і третього періодів становить серйозний інтерес. Ціни на нафту в період стагнації 2009–2017 років були в півтора (!) разу вищі, ніж у період бурхливого зростання 1999–2008 років.

Рівень розумності економічної політики влади двох періодів зіставний. У 1999–2008 роках розумні реформи першого строку Путіна змінилися вакханалією щедрості. У 2009–2017 роках божевільне марнотратство 2009–2013 років змінилося досить розумною посткримською економічною політикою.

Що ж сталося?

• Серйозною внутрішньою причиною гальмування темпів зростання була вичерпаність до початку десятих років трансформаційного зростання секторів, відсутніх у радянський час. Ми створили з нуля властиві нормальній економіці, але відсутні в совку: сферу послуг, фінанси, зв'язок, торгівлю та операції з нерухомістю. Коли дефіцит задовольнили, бурхливе зростання цих секторів зупинилося. Окрім цього, у період зростання ми навчилися копіювати примітивні речі, на кшталт виробництва м'яса птиці або упаковки, де також було відносно легко замінити імпорт, але не почати експортувати. Швидке зростання в таких сферах теж зупинилося.
• Об'єктивно погіршилася демографічна ситуація: співвідношення пенсіонерів і працездатних поліпшувалося у 1999–2008 роках і стало погіршуватися якраз із 2009 року.
• Після десятиліття нестримного зростання повинна була відбутися деяка корекція зарплат і запозичень.

Однак усе це сукупно ніяк не могло забезпечити практичне гальмування економіки, особливо за умов вищих, ніж у 1999–2008 роках, нафтових цін. Усі ці причини могли б пояснити падіння середніх темпів зростання із 7% на рік до 3–4%, але ніяк не опустити їх нижче від одного відсотка на довгому горизонті.

За це зниження відповідальне саме "вставання з колін" у своїх різних проявах.

• Два чинники цього "вставання" очевидні: це санкції та зростання військово-поліцейських витрат на шкоду витратам на інфраструктуру та інвестиціям у людський капітал. Їх не можна недооцінювати, але й переоцінювати теж не варто.
• Менш очевидними втратами є видатки на те, щоб трубопровід будували не там, де це економічно виправдано, а там, де цього вимагають "геополітичні інтереси". Неможливість продати космічну (або будь-яку іншу "стратегічну") галузь Маску і навіть просто вітчизняним приватникам. Економічно безглузді витрати на Білорусь із Венесуелою та інших "союзників". Розвиток літакобудування не тому, що є економічні перспективи, а тому що у "великої країни" має бути літакобудування і далі за списком.
• Я довго думав, як правильно сформулювати ще один важливий складник економічних наслідків "вставання", і дійшов наступного формулювання: "втрата креативно-заповзятливим класом Росії і Заходу віри в те, що Росія стане нормальною країною".

У відходу від прагнення до норми величезна кількість проявів: і згортання демократичних свобод, і георгіївські стрічки, і величезний попит населення на продукування різноманітних "приводів для національної гордості", і влада силовиків, і пропагандистська істерія, і духовні скріпи. Проявів я можу перерахувати безліч, але сенс один – бути не нормальними, а "особливими".

Проблема в тому, що найбільш освічена, заповзятлива й адаптивна частина суспільства, за всієї своєї особистої індивідуальності, на рівні країни окремішності, зазвичай, не прагне. На окремішність країни великий попит саме з боку тих, хто в житті із сірої маси не вибивається.

Креативні і заповзятливі переважно не хочуть бачити такий телевізор, не хочуть, щоб їхні діти ходили в такі школи, не хочуть бачити написи "Обама – чмо" на машинах, не дозволяють собі працювати у структурах, де раболіпство – це норма, та багато іншого. Навіть ті з-поміж них, хто не вирушає у пошуках норми в зовнішню еміграцію, стають у цих умовах внутрішніми емігрантами.

На системному економічному рівні втрата такими людьми віри в те, що країна прагне норми, провокує відтік і перешкоджає притоку інтелекту та капіталів. До того ж відтоку капіталу не чиновницько-олігархічного, а найефективнішого капіталу дрібних і середніх підприємців, що втікали від божевілля і ризиків.

Далі все це дає каскадний ефект на системному рівні. Втрата інноваційного потенціалу, деградація управлінської еліти, обмеження на можливості копіювати найкращі практики і далі за всіма пунктами.

Ураховуючи все зазначене вище, твердження про те, що економічна стагнація останніх дев'яти років – це наслідок нашої зовнішньої політики, звісно, є певним спрощенням, але, втім, відображає дійсність.

Джерело: Дмитрий Некрасов / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора