Є єдина країна, яку б'ють-б'ють, як золоте яйце, і все ніяк розбити не можуть
За збігом є щось навіть символічне в тому, щоб приїхати рятуватися з київського крижаного апокаліпсису до Львова – саме на День соборності.
І не треба трусити тут мені ботівськими методичками. Є прості, необорні факти: є єдина країна, яку нам б'ють-б'ють, як золоте яйце Курочки Ряби, і все ніяк розбити не можуть (і Трампу не вдасться, і окуповані території повернем, і "буферна зона" ще обов'язково буде на вкрадених у нас у минулому столітті землях Стародубщини й Північної Слобожанщини, доки триватиме їх реадаптація) – і є ця моя країна, і тримається купи, на подив одних і злість інших, завдяки тому, що 107 років тому українці, які перед тим цілу Першу світову були провоювали одні проти одних під прапорами й у мундирах чужих імперій, поклялися перед лицем святої Софії, що "ніколи знову"! I, попри черговий поділ у Ризі 1921 року й усі наступні спроби обнулити нашу соборність назад до кондиції кількох провінцій у складі "великих держав", – у цілому, як спільнота, звідтоді й донині вірність цій клятві – таки нівроку зберегли. Спасибі за це і предкам, і сучасникам.
Клятвопродавці з обох сторін – як ті, хто за медведчуківські срібняки рихтував нам "Галицьку Народну Республіку", так і ті, хто зараз воює "в апалчєнцах" і шле з Московії ракети на рідні міста й села, – це не більш ніж "витратний матеріал" історії, спромогтися на реалізацію кремлівського сценарію "гражданскайвойни", попри солідну меркель-штайнмаєрівську підтримку, їм однаково не вдалося – і ніколи нікому вже більше не вдасться. Що як що, а це цілком очевидно, і трохи навіть дивно, що рашистське повномасштабне вторгнення так мало розглядається в нас саме як поразка попереднього їхнього плану – поділу "по Дніпру" чи "по Збручу".
І ще дуже сподіваюся, що хтось напише добру книжку про ЗСУ як нашу найнадійнішу "школу соборності" – де Україна з різних кінців-куточків-діалектів стяглася в кулак і побачила себе як цілість – таку різну, таку невичерпну і таку єдину.
Тож із Днем соборности нас – усіх, хто вважає себе українцем!
P.S. Ніколи не можу без хвилювання дивитися на кадри хроніки цього дня – 22 січня 1919 року, Київ, Софійський майдан...
Джерело: Оксана Забужко / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора