Завдання "Останньої адреси" – не розвішувати залізяки, а зібрати людей, яким важлива цінність людського життя G

5 травня у Києві було запущено проект "Остання адреса".

Ми дуже довго до цього йшли. Цьому передувала велика робота, яку ведуть наші друзі в Україні. Ми дуже давно були на зв'язку, намагалися їх консультувати, ділилися своїм досвідом.

Ми – я маю на увазі всю робочу команду російського проекту "Последний адрес" – спостерігали за цим із дуже великим нетерпінням. Це дійсно найважливіший момент, коли рух стає міжнародним. Є ще один проект, який теж дуже близький до завершення, – у Чехії. Думаю, протягом найближчих кількох тижнів там теж відкриють перші таблички тамтешнього проекту Poslední adresa.

Для нас це дуже велика радість і велика гордість. Це рідкісний, а можливо, – як не трагічно – і унікальний випадок, коли два громадські рухи за одним принципом, із загальними думками та ідеями роблять свою роботу з обох боків лінії фронту. На жаль, ми повинні визнати, що ми сьогодні розділені лінією фронту. Справжнього фронту. І це дуже важко – робити якусь спільну справу тут і там одночасно.

У Росії на сьогодні встановлено понад 500 меморіальних знаків у 33 населених пунктах. Москва, Петербург, великі та маленькі міста, села. Зібрано понад 2000 заявок, і з ними теж триває робота, у кількох десятках міст є ініціативні групи.

Цей проект улаштовано так, що за кожним меморіальним знаком є жива людина, яка надсилає заявку. Вона пише: "Я хочу встановити табличку", зазначає ім'я репресованого та адресу, за якою той жив. Далі потрібна досить велика підготовча робота, оскільки ці відомості потрібно перевірити в архівах, потрібно отримати підтвердження, що дійсно така людина була, з нею сталося те й те, у такі дати, у цьому будинку... І тільки потім цю табличку можна замовити й виготовити.

Я знаю, що в роботі приблизно 15 таких заявок у кількох містах, зокрема в Харкові, Одесі, Херсоні, Житомирі... Думаю, у найближчі тижні там теж відкриють такі меморіальні знаки.

Запускаючи проект, нам довелося зіткнутися з проблемами психологічного характеру. Були різні люди, які писали нам і казали, що хотіли б цим займатися. Це було і в Києві, і в інших містах. Усе дуже непросто. І ставлення до цього в людей різне: ми розуміємо, що в цих жахливих воєнних умовах накопичилося багато недовіри, образи, підозрілості. Я б сказав так: зовсім не найперші люди, які хотіли цим займатися, довели справу до відкриття. І я дуже радий, що в підсумку створено цю групу в Києві.

До неї входять дуже молоді люди, це важливо. Зверніть увагу: і Дмитро Білобров, і Анна Фурман, які там працюють, – вони люди дуже молоді. І якщо ви дивитеся на фотографії та відео перших церемоній, бачите на них переважно молодих людей. Хоча і не тільки: ось, наприклад, дуже велику допомогу – і моральну, і організаційну – надав нам дуже відомий в Україні громадський діяч на ім'я Євген Захаров, голова Харківської правозахисної групи. Він один із найстаріших правозахисників в Україні, історик, письменник. Його допомога нам теж була дуже дорога і цінна. Але, загалом, я радий, що молодих людей у проекті особливо багато. І коли, зокрема, я рік тому приїжджав до Харкова, щоб там виступити публічно і розповісти про проект, зібралося дуже багато молодих людей, була дуже жвава і доброзичлива дискусія.

Робота над першими меморіальними знаками в Україні пройшла легше, ніж у Росії, тому що, наприклад, в Україні відкриті архіви, а в Росії – закриті. І в Україні була дуже хороша реакція і мешканців цих будинків, та об'єднань мешканців, які там є. Це дуже важлива частина: будинок повинен бути згоден. Проводять переговори з людьми, які живуть у цьому будинку, володіють там квартирами. Ці переговори пройшли швидко і легко. Люди дуже швидко включалися в розмову, розуміли, у чому сенс цього проекту, і були раді, що можуть самою своєю згодою взяти в цьому участь. Серйозних організаційних проблем не було.

Наші українські друзі взяли той самий принцип фінансування, застосований у Росії. Заявник робить свій невеликий внесок, який свідомо менший, ніж загальні витрати на встановлення таблички. Питання не тільки у вартості її фізичного виготовлення, є ще й "вартість інфраструктури": є сайт, який вимагає грошей, є люди, які займаються архівними пошуками, переговорами з будинками тощо. Тому загалом витрати на встановлення однієї таблички істотно більші. В Україні внесок, який просять зробити заявника, становить 1000 грн.

Але є люди, які підтримують це, роблять благодійні внески. Є донори, готові підтримати проект. Вони є в Росії (приватні особи та благодійні фонди, зокрема фонд Єльцина і фонд Прохорова), в Україні буде так само. Я не знаю, чи будуть наші друзі влаштовувати велику краудфандингову кампанію в інтернеті, але ми свого часу це робили, нам це дуже допомогло: на ці гроші ми побудували сайт, зробили кілька перших відряджень містами Росії. Я думаю, що було б доцільно зробити те саме в Україні.

Проекту "Остання адреса" потрібна допомога у двох головних напрямках. Перше: проект живе тоді, коли люди хочуть установлювати такі знаки і подають заявки. Що більше заяв, то краще. Друге: ми переконалися в Росії, переконалися в цьому і наші друзі в Україні, що не можна працювати віддалено, дистанційно. Не можна в Росії зробити все з Москви, а в Україні – з Києва. Потрібні ініціативні групи на місцях.

Такі люди вже є в Харкові, Одесі. Для того, щоб у якомусь місті з'явилася хоча б одна табличка, на місці має бути людина, яка буде цим займатися. Піде до архіву, з'ясує якісь важливі дані, відвідає цей будинок, домовиться з мешканцями, уточнить адресу. Минуло багато років, перейменовано вулиці, будинки перенумеровано... Досить часто доводиться цілу пошукову роботу виконати, щоб точно з'ясувати, де сьогодні цей будинок, за якою адресою він тепер розташований.

Потрібні люди. Зазвичай кажуть: "Потрібні гроші"... Звичайно, жодна організація не може працювати зовсім безкоштовно, хоча в цьому разі все-таки велику частину роботи виконують на волонтерських засадах. Але головне: потрібні люди, які будуть у цьому брати участь. Оскільки основне завдання цього проекту і в Росії, і в Україні, і де б він не з'являвся, не в тому, щоб розвішувати залізяки на стінках, а в тому, щоб збирати навколо цієї ідеї людей. Людей, для яких ідея цінності людського життя важлива, для яких важливо думати про це, сперечатися про це, розповідати про це своїм дітям, відстоювати право людини на життя.

Ось це – найголовніше. Це проект, який об'єднує людей навколо спільної ідеї, спільних цінностей. Так це виглядає в Росії, і ми дуже сподіваємося, що так це виглядатиме і в Україні.

Джерело: "ГОРДОН"