Композитор Івасюк був унікальним. Схожі на нього народжуються рідко. Тільки якщо Господь хоче обдарувати народ, він спускає на Землю душу, вклавши в неї талант

Історія 13-та. Володимир Івасюк. (Що впав у небо...)

Нещодавно ми з дружиною проїжджали повз аеропорт "Жуляни". Я глянув на будівлю аеровокзалу, зітхнув і тихо сказав:

– Скільки разів я підвозив сюди Володю Івасюка...

Таксист стрепенувся і відгукнувся весело:

– О! Так ми з вами колеги, виявляється?

– У якому сенсі колеги? – здивувався я.

– Ну, якщо Івасюка підвозили, таксували, отже? Шабашили?

– А, ну так... У цьому сенсі так, колеги, напевно...

Колеги. Яке чудове слово. Брати по цеху, однодумці, люди, які розуміють одне одного з пів слова, із пів погляду. Саме такими колегами були ми: я і Володя Івасюк. Ми познайомилися, коли йому було трохи за 20, а мені трохи під 30. Ми були молоді, захоплені справою, якій вирішили присвятити життя, нам було про що поговорити і чим поділитися один з одним.

У наш, сьогоднішній, час я часто зустрічаю жахливі фрази: "музична мафія", "музичні клани". Скажу чесно – для мене це дико! Я уявити собі не можу, як можуть ворогувати між собою люди, чиє покликання – складати музику?! Це жах... Хочете – вірте, хочете – ні, але в ті часи, коли я активно працював, між нами такої ворожнечі і заздрості не було. Ми просто творили і раділи успіхам одне одного. А пісні відпускали в життя, як відпускають дорослих дітей. Вони жили своїм життям. Саме такими й були наші з Володею стосунки – просто зустрілися двоє професіоналів і стали друзями. Усе.

Ту неймовірну зимову ніч у Києві я запам'ятав на все життя. У замкненій, занесеній снігом до даху машині десь на околиці Києва спало двоє людей, двоє композиторів. Увімкнувши радіо, ми обидва могли б почути не одну, навіть не дві свої пісні – у ті роки вони лилися з усіх динаміків, але нам треба було виспатися. Та ніч вимотала нас обох...

Володя народився у благословенному краю – на Буковині. Такі місця називають поцілованими Богом. Те, що Господь торкнувся рукою маківки голови майбутнього композитора – безсумнівно. Самородок, талант, трудяга... За його плечима залишився медінститут і незакінчена консерваторія. І... сотні пісень. Якщо врахувати, що все це багатство він накопичив до 30 років, можна уявити, як він працював.

У Києві він бував часто. Сьогодні читаю інтерв'ю різних діячів і дивуюся – кожен був його другом. Якщо всіх цих "друзів" зібрати в одну купу, набереться стадіон... Ні. Не так усе було. Справжніх друзів у нього було небагато. Принаймні в Києві. Сім'я Рибчинських – Юра і Сашенька, із якими у Володі були найтепліші стосунки, Коля Мозговий та я. Може, ще хтось, але я про них не знаю... Не можна сказати, що Володя був товариським, радше інтровертом.

Була у нього одна дивина, особливість чи що – він любив і... не любив ніч. Тобто працював він ночами. А не любив за те, що не міг спати. Узагалі не міг, не хотів. Тому часто перед своїм вильотом додому він приїжджав до мене, ми сиділи, говорили, випивали, розбирали нові пісні, сперечалися і раділи новим ідеям. Саме так, під ніч, він одного разу і з'явився в моєму будинку.

На той час ми обидва вже були доволі відомими композиторами, наші пісні лунали на радіо і по телебаченню. До речі, маю зробити маленький ліричний відступ... Я часто порівнюю той далекий "наш" час і сьогоднішній. Знаєте, що було головним тоді – талант, твір талановитий. Звісно, був такий собі "каральний" орган під назвою худрада, але якщо на їхній суд подавали щось безумовно яскраве і самобутнє, то його приймали на "ура". І все. Нам, авторам, більше не було про що турбуватися – шукай виконавця і відпускай пісню. Дорогу їй пробивати не треба було, вона сама її пробивала, без нашого втручання. Часто пісня облітала Радянський Союз за такий короткий час, що ми не встигали озирнутися! Зараз талант відсунуто на задвірки. Пиши, що хочеш, хоч каркання ворони – є гроші, вважай – ти написав шлягер. Ну, а далі – ротація, кліпи та інше... Нам цим займатися не доводилося. Може, тому ми й були зосереджені на творчості, а не на суєті.

Так от. З'явився Володя під вечір, пізно. Природно, ми не могли не знати один про одного. Тоді ми розмістилися в моїй однушці, мама нагодувала нас, і раптом Володя вийняв із-за пазухи газету.

– Ігорю, тримай. Почитай. Я маю тобі це показати.

Я взяв аркуш, і серед усього іншого побачив фразу: "Не знаю, чи змогла б з'явитися моя "Червона Рута", якби не з'явилася трохи раніше пісня Ігоря Поклада і Юрія Рибчинського "Зелен-Клен". Вона сильно вплинула на мене. І саме під цим впливом я і працював над своєю піснею".

Відверто кажучи, я сторопів. Мені б і на думку не спало порівнювати наші пісні. Але дослухавшись, я зрозумів: він має рацію. Вони дуже близькі за гармонією, а кілька музичних фраз практично ідентичні. Але це радше плюс, ніж мінус. Мене це не тільки не образило, мені було приємно. І приємно, що Володя не посоромився про це сказати мені в обличчя.

Тієї ночі, звісно, ми вже не спали – до ранку говорили, ніби хотіли наговоритися на все життя. І саме тієї ночі я вперше запропонував відвезти його в аеропорт, що стало нашою традицією на довгі роки. Та й таксі під ранок у Києві в 70-х – це щось зі сфери фантастики.

Сьогодні природа підносить нам сюрпризи, і ми маємо безсніжні зими та піщані бурі в центрі європейської столиці. А я ще пам'ятаю справжні зими – зі снігом і морозом. Саме в таку зимову ніч і сталася та історія, із якої я почав свою розповідь про Володю.

Мої сусіди вже звикли до того, що замість одного композитора у них за стінкою періодично з'являлося двоє, обговорюючи свої нові твори. І навіть не лаялися! Хоча рояль звучав. Причому, саме ночами.

Кілька днів поспіль в Києві лютувала заметіль. Місто поступово засипало снігом, кущі давно зникли під товстими заметами, двірники вже не справлялися зі своєю роботою. Аеропорти почали згортати польоти, скасовуючи рейси. Але квитки все ще були у продажу. Один із них лежав у кишені у Володі.

Вірити Гідрометцентру – заняття не найнадійніше, але ми сподівалися, що за їхніми прогнозами, до ранку все має вщухнути. Головним було дістатися все-таки аеропорту. Як завжди, досидівши майже до ранку, ми стали збиратися в дорогу. Насилу розкопавши мій автомобіль із величезного замету, ми сіли і поїхали. Цією дорогою ми їздили десятки разів, але тієї ночі мені здавалося, що ми десь у сніговій пустелі: будинки, зупинки, магазини, навіть вуличні ліхтарі були заліплені товстим шаром снігу. От уже воістину "Такого снегопада давно не знали здешние места"...

Ми їхали, їхали, і що далі їхали, то більше занепокоєння охоплювало мене – я майже був переконаний: ми заблукали! Ми петляли якимись вуличками, озиралися на всі боки і не розуміли, де перебуваємо... Імовірно, у цілковитій темряві та в умовах страшної хуртовини я просто звернув одного разу не туди... І все – куди їхати, я вже не знав... Щось схоже на легку паніку охопило тоді нас, але я припаркував автомобіль, виїхавши на тротуар, щоб ніхто не врізався в нас позаду, і сказав:

– Усе, Володю. Приїхали ми з тобою, схоже... Я уявлення не маю, куди нам рухатися далі... До літака у тебе ще кілька годин, давай-но ми зараз перекимаримо трохи, дочекаємося світанку і поїдемо. Інакше спалимо весь бензин, а пуття не буде. Я не розумію, де ми перебуваємо.

– Згоден! Давай! Виходу ж однаково немає.

Ми вимкнули грубку, щоб не вчадіти, укуталися сильніше у свої дублянки, насунули на лоб хутряні шапки, відкинули трохи сидіння і спробували заснути...

Шум ревіння двигуна літака був так близько, що ми мало не повистрибували зі своїх місць! Я ривком відчинив двері автомобіля, вискочив у замет, яким майже занесло наш тимчасовий притулок і... обімлів! На відстані витягнутої руки, метрів за 100 від нас, був аеропорт "Жуляни"! На будівлі аеровокзалу ще світилися чотири величезні літери "Київ"! Ми не доїхали всього трохи! Отже, я не збився-таки зі шляху! Отже, їхав у правильному напрямку, але пізно вночі за практично нульової видимості й у цілковитій темряві наше рішення було єдино правильним – зупинитися і перечекати негоду!

Ми обнялися на прощання, побажали один одному успіху, і він полетів до Львова. Я дивився на лайнер, що злітав у небо, і ще не знав, що відпускаю його туди, у небо, назавжди. Більше ми не зустрілися... Ніколи... Навесні того самого року його не стало.

Я не буду, не хочу зупинятися на обставинах смерті Володі... Лише тому, що це безумовна трагедія, непоправна втрата, хай як банально це звучить... Не хочу! Він був і залишається для мене світлою, трепетною, чистою і якоюсь по-дитячому наївною людиною. А все, що пов'язано з його смертю, так не в'яжеться із цим образом, що я просто обійду цю тему, щоб не бруднити пам'ять про нього...

Я і далі працював. В один із днів, кілька років по тому, у моїй квартирі пролунав телефонний дзвінок:

– Ігорю Дмитровичу, у нас до вас прохання. Ми готуємо до випуску збірку пісень Володимира Івасюка і хотіли б попросити вас написати рецензію до неї.

– Про що ви? Яка рецензія?! Я зроду цього не робив. І зараз не візьмуся. Я не вмію...

– А якщо ми вам скажемо, що це не наше прохання? Про це вас просить його батько. Саме він попросив розшукати вас.

Я зам'явся... З одного боку – справа для мене нова, я дійсно не уявляв, із якого боку до неї підступитися, а з іншого – прохання батька, який утратив сина, – мого друга і колегу. І я погодився.

Михайло Григорович Івасюк – батько Володі. Історик, письменник. Приголомшлива людина. Ми познайомилися з ним теплим літнім днем, він приїхав до мене в Київ. Здивувало, що він здавався набагато старшим за свої роки... Втрата сина позначилася на його здоров'ї. Приїхав він до мене з величезним стосом нот Володі – від найперших, нікому невідомих пісень, до шлягерів, які заполонили всі радіостанції Союзу...

Він тихо розповідав мені про свого сина, я – про свою дружбу з ним. І тоді він сказав:

– Якби сьогодні Володя був живим, нікому, окрім вас, він би не показав цих нот. І цієї відповідальної роботи нікому б не довірив. Я це точно знаю. І сподіваюся, ви впораєтеся. Пишіть усе, як є. Він не образиться. І я теж. Дякуємо.

Дуже багато років тому мій викладач по музучилищу сказав одну фразу, яку я запам'ятав на все життя: "Рівень композитора, його зрілість, його професіоналізм можна зрозуміти за його почерком! Що чистіше й акуратніше написано те, що він написав, то нижчий його рівень. Парадокс – так! Але у професійного, особливо у талановитого, композитора ноти "летять" нотним станом! От просто метеорити, а не ноти!".

Сьогодні це й перевірити неможливо – половина з композиторів і з нотами не дружить, на зміну нотним аркушам прийшли комп'ютерні програми. А вже рукописні екземпляри – то взагалі щось неймовірне. Думаю, сьогодні й не пише ніхто вручну. А в ті часи ми ще й переписувачам віддавали свої ноти, щоб вони розбирали наші каракулі. Найімовірніше, уже і професії такої немає.

Я сів розбирати ноти... Ось Володя – зовсім ще юний і зелений... Ноти – кожну виписано каліграфічним почерком учня музичної школи. Сідай – п'ять! А от уже вони "стрибають", він поспішає записати, щоб не забути... А от уже вони несуться, я не встигаю за ними! Якою ж правильною виявилася теорія мого викладача – за нотами я бачив "дорослішання" композитора Івасюка! Це було так помітно, так реально! Але моїм завданням було оцінити творчий багаж Івасюка...

Господи! Що ж оцінювати?! Від пісні до пісні він ставав усе яскравішим і яскравішим! Що гріха таїти – є композитори "однієї пісні" – написав і спочиває на лаврах, є такі, у яких мільйон пісень, але всі вони "одна пісня завдовжки в життя" – нічого нового – одна гармонія і практично одна мелодія. На жаль, є такі, і багато їх... Але тільки не Володя! Він не повторився жодного разу! Від пісні до пісні він ставав усе вищим і вищим у своїй майстерності! Ні, не можна сказати, що одна пісня перевершувала іншу – вони були абсолютно різними, і кожна унікальна по-своєму... І, безумовно, усі вони зрілі, фахові, глибокі. Що я міг написати? Те й написав: "Це Золотий фонд української пісні. Це скарб, якому ціни немає..."

Мені зараз дуже складно говорити про Володю в минулому часі... Просто я дозволю собі припустити, що ми втратили величезний діамант із дорогоцінної корони під назвою "Українська пісня". Його замінити нічим. Хай що ми втиснемо на його місце, буде підробкою, сурогатом. І не варто цього робити. Івасюк неповторний, унікальний, таких "сьогодні не роблять". Ексклюзив. Схожі на нього народжуються рідко. Тільки якщо Господь хоче обдарувати народ, він спускає на Землю душу, вклавши в неї талант. І таких подарунків мало. Дуже мало. Вони як крихітні крупинки золота в багатотонній гірській породі.

Іде час. Епоха та йде. Що залишається? Пам'ять. Я вдячний Богу за те, що він дав мені можливість дружити з неймовірними людьми. Володя в цьому ряду стоїть трохи окремо – незважаючи на абсолютно невелику різницю у віці, він ставився до мене як до наставника, до вчителя, якоюсь мірою. Скажу вам відверто – я не помічав такого, поки мені про це не розповів його батько. Тим трепетніша й ніжніша моя пам'ять про нього – самобутнього і неповторного, скромного і нескінченно талановитого. Який назавжди залишився молодим...

Я вже багато разів писав про те, що там, нагорі, компанія набагато цікавіша, ніж тут, на Землі. Скільки ж там геніїв, просто талантів, скільки поетів, акторів, співаків, композиторів... Знаю, Володі там не нудно! Просто дуже й дуже сподіваюся, що Господь потримає біля себе його душу, а потім вкладе її в якесь немовля, і на Землі стане ще на одну чудову і талановиту людину більше! Я вірю в це! Я дуже хочу цього!

Ти впав у небо. Несподівано і несправедливо. Але так сталося, нічого вже не виправити. Знаєш, але ж твоя "Червона Рута" і досі лунає із грузинським, литовським чи казахським акцентом! Що вже про українців говорити. Вона жива, Володю! І житиме, поки жива пам'ять! І так, твоя "Пісня буде поміж нас"!

Бережи тебе Господь, друже. Світла тобі пам'ять і велика подяка від усіх, хто тебе знав і любив.

Джерело: Незабутні - Незабываемые / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора