20 років тому одна щемлива історія дала мені чітке розуміння того, що хороших людей завжди більше

20 років…

20 років тому я вийшов із потяга, що доправив мене з Тернополя до Києва, щоб залишитися в цьому місті назавжди.

Переїзду передувала одна щемлива історія, яка дала мені чітке розуміння того, що хороших людей завжди більше.

У серпні 2005 року я виграв конкурс радіоведучих, який провело Music Radio, і тоді ж отримав запрошення на роботу. Позаяк вже працював сесійно на "Інтері", то сенс залишити п'ять робіт у Тернополі і переїхати на дві в Києві став очевидним. Переїзд було заплановано на 29 вересня.

28-го помер тато…

Я набрав Соню Сотник, яка тоді керувала радіостанцією, і повідомив, що не зможу приступити до роботи як мінімум найближчих 40 днів. Соня висловила співчуття і сказала, що робоче місце закріплено за мною, допоки не оговтаюсь і не зважуся на переїзд.

Подібні речі дуже сильно впливають на твоє сприйняття світу. Я повірив у те, що цей світ добрий. Бо є добрі люди.

7 листопада я проведу свій прощальний ефір на радіо Тернопіль 106.1 fm тривалістю у пів доби, а далі… А далі ви в курсі.

Бо останніх 20 років мого життя перебували в публічній площині.

Це був постійний і нестримний вихор подій: "Підйом", Comedy Club, "Файна Юкрайна", "Хто зверху" і так далі.

Київ був містом можливостей і, за умови наполегливої праці, – здобутків.

Я працював з усієї сили, виборюючи своє місце під сонцем. Провінціал-мрійник, який намагався щось довести столиці.

Насамперед, що бути україномовним – означає бути успішним.

У часи, коли телеведучі були в основному російськомовними або двомовними, мовна принциповість була "біловоронною", але виклик було кинуто.

Єдиний україномовний резидент Comedy, засновник першого україномовного гумор-шоу і т. д.

Зйомки, ефіри, концерти. Чотири статуетки нагороди "Телетріумф" кращого ведучого країни. Слава, гроші, визнання.

До якогось моменту – це була історія кар’єри. Можливостей, які дав Київ.

Київ, у який я закохався до безтями, не відрізаючи пуповини від Збаража, Вишнівця і Тернополя.

Мій Київ, що пахнув безсонням на Тампере, репетиціями гурту СКАЙ на Патріса Лумумби, вагонами метро на Лівобережку, пиріжками в "Ярославні", бійками на Дегтярівській і пивом на Зоологічній.

Але потім трапилось страшне. По Києву прилетіли ракети, до міста підійшли ворожі війська.

24 лютого 2022 року я гнав до Києва зі Львова проти течії машин і автобусів. Додому. На фонд.

17 років натхненної праці на ТБ, людська любов і довіра капіталізувалися в подальшому в майже 10 млрд грн допомоги українському війську. У десятки тисяч рацій, тепловізорів, дронів, машин і аптечок. У бронетехніку, Bayraktar і супутник. У врятовані життя наших і знищення існування їхніх.

Заради цього варто було жити. Варто було працювати. Варто було переїхати.

20 років тому я не знав, що мене чекає попереду. Зараз мій горизонт планування є таким самим невизначеним.

Моє серце б’ється в унісон із країною, я живу завдячуючи і з вдячністю ЗСУ.

За кілька днів я запропоную вам щось дуже важливе і, на перший погляд, неможливе.

Але я занадто часто чув фразу "це неможливо", щоб звертати на неї увагу. Тому готуйтеся.

А поки ще раз подякую Києву за 20 років калейдоскопу подій і піду поцьомаю моїх mental health officers.

Усіх обійняв.

Із повагою, Сергій Притула, батько чотирьох киян.

Джерело: Сергій Притула / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора