Якщо війна на батьківщині не стала для артиста смислотвірним чинником, то не треба йому рвати баян від імені України на сцені "Євробачення" G

Ось така музика.

Національна суспільна телерадіокомпанія України повідомила, що тепер брати участь у національному відборі на міжнародний пісенний конкурс "Євробачення 2020" зможуть лише виконавці та колективи, які не давали із 2014 року концертів у Росії.

"Євробачення" я дивилася єдиний раз у житті – у 2005-му. Було це в Києві, від України виступали "Гринджоли", які посіли в підсумку 19-те місце із 24 і показали найгірший на той момент результат за всю історію участі українських виконавців. Пам'ятаю, ледве досиділа до кінця – настільки нудним і музично невиразним здалося мені це свято пісні. Хоча наші "Гринджоли" не викликали в мене такого роздратування, як у багатьох співвітчизників (навіть не знаю, на який результат вони розраховували і чого очікували). Ну вийшли, потопталися, покричали. Задерикувато, актуально, цілком собі прикол. Власне, "Євробачення" і є прикол. А не прорив і найяскравіша подія у світі мистецтва.

У світі мистецтва до "Євробачення" ставляться досить спокійно, низка країн, з огляду на різні причини, у конкурсі періодично не бере участі – через відсутність фінансування, виконавця, ситуацію у країні тощо. Яскравою подією віднедавна "Євробачення" стало в нас.

Кожен нацвідбір супроводжують лихоманка суспільної думки, чвари, мережеві батли, образи кандидатів. Прецедент цього року, коли після низки скандалів і образ від України ніхто нікуди не поїхав, вийшов найнепристойнішим. Це образливе для всіх псування нервів якось складно поєднати з культурою, і наша буйна реакція на пересічний пісенний форум виглядає вельми провінційною, щоб не сказати містечковою. Варіант – мовляв, завдяки "Євробаченню" Україна інтегрується в європейську культуру, тому нам будь-що треба туди потрапити, наздогнати, перегнати, усіх перемогти – не витримує жодної критики. Як і недоречно витратне проведення "Євробачення" в Україні у 2017-му.

Узагалі викидання грошей на видовища на тлі загальної проблемності життя – характерна відрижка совка. Громадяни СРСР не завжди могли купити вдосталь хліба з ковбасою, але регулярно мали порцію встановленої елементарної радості від "Песни 78", "Голубого огонька" та "Отзовитесь, горнисты!". Не мали можливості побачити світ, але над Лужниками здіймався вгору шестиметровий казковий Мишко за купу грошей і відлітав у прозорі небеса, прощаючись із Олімпіадою 80. Весь цей пафосний невроз видовищ – із тих заповідних часів.

Відтоді я погано сприймаю будь-які державні заборони. Я людина з радянським бекграундом, і заборону, особливо культурну, сприймаю як свавілля, насильство, обмеження особистих прав і свобод. Але, по-перше, заборони було б добре не плутати із законами. По-друге, заборона – тимчасовий захід. По-третє, заборона, як і закон, усе ж те саме дишло – куди повернув, туди і вийшло. По-четверте, усе складно. А по-п'яте, у нас п'ятий рік війна. Називають гібридною. Тобто не для всіх. Можна жити в Києві, Харкові, Львові, Одесі і її не помічати. І мотатися на заробітки в Росію, тому що, незважаючи на війну, у нас не розірвано дипломатичні відносини і взагалі культурні зв'язки.

Правду кажучи, це питання особистого вибору – із ким, як і за скільки які зв'язки підтримувати. Але рівно доти, доки йдеться лише про тебе. Доки йдеться про тебе, вертіти дишло можна як завгодно. Коли ж ти є представником країни – уже стоп. Це не твій корпоратив, проєкт, контракт. Не твій компроміс, межі якого ти визначаєш самостійно. За тобою – країна з усією складністю поточного моменту. І якщо ти цих складнощів не бачиш, не помічаєш, не розумієш, не хочеш розуміти, то й не треба виступати від країни. Якщо війна на батьківщині не стала для тебе смислотвірним чинником, не треба рвати баян від імені батьківщини на європейській сцені. Ось така музика.

І постійно хочеться, щоб до розуміння очевидних речей суспільство дозрівало в еволюційний спосіб, а не завдяки заборонам. Але суспільство занурюється у чергові публічні сварки ("чий Крим?") і дебати про те, що люди культури поза політикою. Що люди культури – це такі голуби миру, що несуть світло істини, що зближують, об'єднують і примиряють народи. Чомусь саме артисти постійно претендують на особливий статус голубів миру, яких непристойно турбувати гострими питаннями про насущне.

Відчепіться від артиста, нехай співає. Нехай танцює. Нехай дарує сміх і радість. Нехай. Це взагалі-то їхня робота. А в іншому в артистів – як у всіх. І не можна бути наполовину вагітним творчими планами, а наполовину незайманим щодо всього іншого. От не можна. І не треба вдавати, що можна. Не треба піднесено претендувати на особливий статус голуба миру і водночас годуватися, як звичайний міський, і клювати там, де насипають. Як зауважив наш живий класик: "Подробиці не треба пропускати. Не треба чай на кирзі настоювати – потруїмо одне одного остаточно".

Джерело: "ГОРДОН"