Фашизм – це коли більшості краще без особистості

Одна з найсильніших сцен у світовому кіно – убивства професора та його дружини в "Конформісті" Бертолуччі ("Не зупиняйся, мені страшно"). Й окремо страшний застиглий погляд Трентіньяна, який зіграв одну з найкращих своїх ролей.

Марчелло Клерічі не бере участі у вбивствах, він – надто боягуз, він просто дивиться крізь скло автомобіля. На професора, з яким іще нещодавно обідав і вів світські бесіди і якого просто зараз по-звірячому заколюють люди в цивільному. На його дружину, яка біжить, волаючи від жаху, впізнає Клерічі, кидається до лісу, падає. Він закоханий в Анну. Він не може її вбити. Він узагалі не вбивця. Вистежити, винюхати, скласти рапорт, переслідувати. Дивитися. Він просто дивиться, як вона гине. І в його риб'ячому погляді не відбивається нічого.

Я дивилася "Конформіста" багато разів, і завжди, наче вперше. І завжди – ніби його знято, якщо не сьогодні, то вчора. Настільки там усе життєво й болісно актуально.

Бертолуччі було 29, коли він зняв це кіно. Він лише вступив до Комуністичної партії й досліджував фашизм як явище. Для людини культури, яка народилася 1941-го в Італії, напевно, складно обійти фашизм як явище. "Фашизм – це стан душі".

"Ви коли-небудь замислювалися, що змушує людей співпрацювати з нами? Для одних – це страх, для більшості – гроші. Справжня віра у фашизм трапляється дуже рідко. З вами все не так. Жоден із цих мотивів вам не підходить".

Марчелло Клерічі має дуже простий мотив – він хоче "нормального життя". У нього було гидке дитинство із сексуальним насильством, погана спадковість, згубне середовище, огидна мати-морфіністка, психічнохворий батько, гора комплексів і травм, найбільше на світі Клерічі хоче бути нормальним. Щоб усе – як у людей. А фашизм і є новою нормальністю. Що може бути нормальнішим за фашизм у мусолінівській Італії?

Бертолуччі не досліджував комунізм, який має ті самі витоки, прикмети, родимі плями, що й фашистська нова нормальність. Тільки у профіль. Це дуже споріднені релігії. Через суб'єктивні причини комунізм не був йому настільки цікавим, пізніше він відійде від політик та ідеологій і називатиме себе "скептичним буддистом-аматором". Але будь-яка тоталітарна ідеологія ґрунтується і стверджується саме на масовій нормальності, а не на винятковості, унікальності, інакодумстві, особливості й окремості. Фашизм – це завжди страх самостійного мислення, свого погляду, думки, слова у простоті, зайвого знання. Менше знаєш, краще спиш.

Цим будь-яка диктатура й сильна. Людям заходить бути нормальними. Думати, як кажуть, чинити, як скажуть, жити, як належить. Спати снами праведників, коли вбивають і мучать за два кроки. Така нормальність обʼєднує, згуртовує, ріднить. За цією логікою, диктатури мають бути вічними, власне, вони не закінчуються. Тут гоїться, там нариває. Є й такі місця на планеті, де завжди нариває. "Дорогие сироты, вам могилы вырыты".

"Перша зустріч 17-річного Дугіна з южинцями відбулася наприкінці 1970-х років. "Я входжу й бачу, що на лаві, у передбаннику, сидить молодий чоловік, дуже товстий, порівняно високого зросту, кілограмів 120–125 завважки, у майці, з голеною головою. Блакитні шалені очі, як у ката в "Єпіфанських шлюзах". І одягнений він, окрім майки, у солдатські шаровари й шльопанці на босу ногу, а шаровари підв'язані зав'язками. Я зрозумів, що це такий хіпстерський прикол, що людина ніби кидає виклик загальноприйнятому. Він звернувся до мене: "Я – фашист, я вірю у вас. Вірю у вас, фюрере. Я хочу йти за вами. Ми всіх вішатимемо", – згадував Джемаль" (Ілля Венявкін, "Храм війни. Люди та їхні ідеї, які уможливили російське вторгнення в Україну").

В одному з нинішніх номінантів на "Оскар" "Містер Ніхто проти Путіна" досить виразно продемонстровано, як влаштована й працює масова нормальність у новій фашистській реальності. Містечко-відстійник Карабаш Челябінської області, де фіксував те, що відбувається після початку повномасштабного вторгнення Росії, вчитель місцевої школи Павло Таланкін, цю дійсність лише ущільнює.

Карабаш із його високим рівнем смертності й захворювань через багаторічне забруднення ґрунту, повітря й води, одне з російських місць екологічного лиха, героїчно підтримує "СВО", до того ж не так з власної волі, як за велінням згори. Містечко-відстійник, де діти дихають ртуттю й свинцем, активно долучається до "демілітаризації й денацифікації України". Хоча місцеві вчителі ці слова ще не навчилися до ладу вимовляти. Жодною логікою неможливо пояснити, чому цим дорослим настільки не шкода своїх дітей і як так вийшло, що російська школа стала однією з головних опор бандитського режиму. Як і російська культура.

У фільмі наводять фрагмент якогось путінського виступу, де він каже, що війни виграють не солдати, а вчителі. Це мерзенне опудало не виграє жодної війни ніколи (як відомо, всі війни в межах Нобелівської премії виграв Дональд Трамп). Але систему масового особистісного знищення ця комаха налагодила цілком ефективно. Звісно, не на рівному місці починав. Гарні вчителі й попередники були.

Фашизм – це ще коли більшості краще без особистості. Такий от стан душі.

"Чешуеглазый,

с дрожащим Ионой во чреве

В недрах узилища рыбного,

в тесноте кровокамеры хищной

Страшно и нечем дышать

в государстве его биоклеток

В социуме телец

кровяных под командой турбинного мозга

Скоро ль извергнешь назад

поглощенных, заглоченных толпы?

Скоро ль нырнешь без возврата

Вниз, на библейское дно?"

Сергій Стратановський, "Левіафан", 1982 рік

Джерело: Юлия Пятецкая / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора