Майбутній світовий лад буде визначено балансом між цими двома центрами сили

"Не кінець історії, а її початок"

Історія ніколи не закінчується – вона лише карає тих, хто зарано оголошує її завершеною.

На початку 90-х років минулого сторіччя світ переживав рідкісний історичний момент – момент майже повсюдної ейфорії. Розпад Радянського Союзу багато хто на Заході сприйняв не просто як геополітичну перемогу, а як остаточний тріумф однієї політичної ідеї над усіма іншими. Здавалося, що завершилося сторіччя великих ідеологічних протистоянь, закінчилася доба революцій, світових воєн і глобальних блоків.

Саме тоді американський політолог Френсіс Фукуяма опублікував свою відому книжку "Кінець історії та остання людина", у якій помилково стверджував, що ліберальна демократія стала фінальною формою політичного розвитку людства. Історія, на його думку, досягла своєї кінцевої точки. Далі – лише поширення моделі, що вже перемогла.

Це звучало дуже гарно й переконливо, але, як засвідчили минулі десятиріччя, це виявилося однією з найбільших інтелектуальних ілюзій кінця XX сторіччя, тому що історія не закінчилася, вона просто відкрила новий розділ.

Минулі 35 років після розпаду СРСР стали наочним доказом того, що 1991 року закінчилася не історія – завершилася лише одна її доба. Світ вступив у нову реальність, до якої виявився не готовим ані політично, ані інституційно, ані психологічно – і саме в цьому криється корінь сьогоднішнього глобального безладу.

Після 1945 року міжнародна система трималася на жорсткому й зрозумілому балансі сил. Світ було поділено на два табори. З одного боку – Сполучені Штати та їхні союзники, з іншого – Радянський Союз і соціалістичний блок. Цей баланс був небезпечним, напруженим, часом таким, що стояв на межі ядерної катастрофи, але він мав одну найважливішу якість – стійкість.

Дві наддержави водночас були й суперниками, й обмежувачами глобального хаосу, і страх взаємного знищення створював парадоксальну форму стабільності.

Коли ж Радянський Союз зник, цей баланс зруйнувався. Але міжнародні інститути й правила, які створили в епоху холодної війни, і далі існували за інерцією. Світ ніби й далі грав за старими правилами, не помічаючи, що сама гра вже змінилася. Зник баланс – і разом із ним зникла система стримування. Саме із цієї розбіжності й народилася нова доба конфліктів.

90-ті роки, які багато хто на Заході сприймав як "десятиріччя миру", для величезного простору колишнього Радянського Союзу стали десятиріччям кривавих воєн. Карабах, Придністров'я, Абхазія й Цхінвальський регіон, Чечня – усі ці конфлікти спалахнули саме тоді, коли зникла колишня система контролю й стримування. Старі кордони перестали бути остаточними, нові держави виявилися слабкими, а міжнародне право виявилося нездатним запобігти силовим рішенням.

Тоді багато хто на Заході ще сподівався, що це лише болісні наслідки розпаду імперії й що із часом світ повернеться до стабільності, але, на жаль, він не повернувся.

Навпаки – конфлікти почали розширюватися. Балкани, Близький Схід, Африка, Кавказ. Кожне нове десятиріччя приносило нові війни. Міжнародні інститути дедалі частіше виявлялися безсилими, а міжнародне право поступово перетворювалося з інструмента регулювання на декларацію добрих намірів.

Світ повільно переходив від сили права до права сили, і сьогодні це вже неможливо не бачити.

Повномасштабна агресія Росії проти України стала найбільшим воєнним конфліктом у Європі із часів Другої світової війни. Вона зруйнувала ілюзію того, що європейський континент остаточно вступив у добу стабільного миру.

Водночас сьогодні й Близький Схід знову опинився на межі великої війни. Конфлікт навколо Ірану й дії США та Ізраїлю демонструють, наскільки швидко регіональні кризи здатні перерости у глобальне протистояння.

Але для Вашингтона ця війна має значення, яке виходить далеко за межі регіональної політики. На кону сьогодні стоїть не лише баланс сил на Близькому Сході. На кону – політична доля президента Трампа та його адміністрації напередодні майбутніх проміжних виборів до Конгресу США. Американському керівництву потрібно не просто завершити цю війну – йому потрібно завершити її швидко й з таким результатом, який американське суспільство сприйме як очевидну перемогу.

Досвід останніх років засвідчив, наскільки болісно американський виборець реагує на затяжні й неоднозначні конфлікти. Саме тому у Вашингтоні розуміють: завершення нинішньої кризи має бути переконливим й остаточним і зовсім не таким, як це було після короткої, але такої, що залишила безліч питань, 12-денної війни влітку 2025 року.

Саме тому ставки сьогодні надзвичайно високі, бо йдеться не лише про політичне майбутнє однієї адміністрації. Ідеться про те, які позиції США займуть у момент, коли починається формування нового світового ладу.

Ці війни – не випадкові кризи, а симптоми розпаду старого світового ладу, створеного після Другої світової війни, який тримався на конкретних інститутах і на балансі сил між великими державами. Після розпаду Радянського Союзу ця система, хоч і далі існувала за інерцією, однак її фундамент поступово розмивався.

Світ опинився у проміжному стані: стара система вже не працювала, а нової ще не створили, і саме тому останні десятиріччя стали добою стратегічної невизначеності.

Сьогодні дедалі зрозуміліше, що головною віссю майбутнього світового ладу стають відносини між Сполученими Штатами Америки й Китаєм. Якщо XX сторіччя було сторіччям протистояння Вашингтона й Москви, то XXI сторіччя дедалі більше перетворюється на добу стратегічного суперництва Вашингтона й Пекіна.

Майбутній світовий лад багато в чому буде визначено балансом між цими двома центрами сили.

Саме тому майбутні переговори між лідерами США й Китаю привертають таку пильну увагу в усьому світі. У певному розумінні це не просто дипломатична зустріч. Це спроба найбільших держав визначити правила гри в епоху, коли старі правила вже перестали працювати.

Будь-яку велику геополітичну зустріч завжди супроводжує боротьба за позиції. Держави прагнуть прийти до столу переговорів, маючи на руках якнайбільше стратегічних козирів. Саме це пояснює жорсткість сучасних конфліктів, особливо те, що відбувається зараз на Близькому Сході з прямою воєнною участю США. Кожна сторона розуміє: підсумок війни може стати аргументом на майбутніх переговорах про новий світовий лад.

Історія неодноразово демонструвала, що великі міжнародні системи формують саме після великих потрясінь. Так було після наполеонівських воєн. Так було після Першої світової. Так було й після Другої світової.

Новий світовий лад майже завжди народжується з кризи старого.

Ми живемо в момент, коли старий світ уже зникає, а новий тільки починає формуватися. І, як завжди в такі періоди, цей процес супроводжують хаос, конфлікти й боротьба за вплив.

Тому головний висновок останніх 35 років звучить парадоксально, але гранично чітко: розпад Радянського Союзу не став кінцем історії, він став її новим початком.

І, можливо, майбутні історики якось напишуть, що справжнє XXI сторіччя почалося зовсім не 2000 року, а саме 1991-го – тієї миті, коли впав колишній баланс сил і людство вступило в добу, правила якої ще тільки пишуть.

А історія, як завжди, нещадна до тих, хто, як Фукуяма, дуже рано оголошує її завершеною. І, напевне, найкраще сенс нашого часу висловлюють слова великого британського державного діяча Вінстона Черчилля: "Це не кінець. Це навіть не початок кінця. Але, можливо, це кінець початку".

Джерело: Ramis Yunus / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора