Війна, яку неможливо було зупинити
Війна, яку неможливо було зупинити.
Спроби президента Дональда Трампа зупинити війну між Росією й Україною 2025 року наочно продемонстрували межі особистої дипломатії в умовах конфлікту, який на той момент остаточно перестав бути двостороннім. Ця війна перетворилася на складний вузол розбіжностей між кількома центрами сили, кожен із яких вкладав у її результат власний стратегічний сенс.
Насамперед цілі України й Росії виявилися практично несумісними. Для України війна стала екзистенційною – питанням збереження суверенітету, політичної суб'єктності й права самостійно визначати своє майбутнє. Для Росії – боротьбою за стратегічний вплив, перегляд архітектури європейської безпеки й підтвердження статусу великої держави. У такій логіці компроміс сприймають не як рішення, а як поразку, яка може мати довгострокові наслідки.
Проте конфлікт не обмежується протистоянням Москви й Києва. Європа, яка опинилася безпосереднім геополітичним та економічним сусідом війни, зіткнулася зі своїм набором розбіжностей. З одного боку, для європейських країн принципово важливе збереження непорушності кордонів і запобігання подальшій дестабілізації континенту. З іншого – всередині ЄС немає єдиного розуміння прийнятної ціни цього протистояння.
Країни Східної Європи схильні розглядати війну як пряму загрозу для власної безпеки й наполягають на жорстокій лінії щодо Росії. Водночас частина країн Західної й Південної Європи дедалі частіше звертає увагу на економічні витрати, енергетичну нестабільність і соціальну напругу всередині власних суспільств. Цей внутрішній розкол не руйнує європейської солідарності, але суттєво знижує її стратегічну визначеність і здатність діяти швидко й одноманітно.
США розглядають війну ще ширше – як елемент глобального суперництва за вплив і правила міжнародного порядку. Навіть за бажання президента Трампа змінити курс чи прискорити переговори, американська політика залишалася скутою зобов'язаннями перед союзниками, Конгресом і логікою довгострокового стримування. Прості та швидкі рішення в такій системі виявилися неможливими.
Особливе місце в цій конфігурації посідає Китай. Пекін свідомо уникає прямої участі в конфлікті, проте його роль не можна вважати пасивною. Для Китаю війна стала важливим стратегічним спостережним полігоном. Він уважно оцінює стійкість західних альянсів, ефективність санкційних механізмів, здатність США і Європи зберігати єдність, а також реакцію світової економіки на затяжну кризу.
Китай зацікавлений не так у конкретному результаті війни, як у тому, який прецедент вона створює. Будь-яке завершення конфлікту – через компроміс, заморожування чи односторонній успіх – стає для Пекіна джерелом уроків про майбутнє глобального балансу сил. Ця вичікувальна стратегія об'єктивно знижує тиск на якнайшвидше завершення війни, водночас не порушуючи формального нейтралітету.
На цьому тлі дипломатичні зусилля 2025 року натрапили на ще одну фундаментальну проблему – кризу довіри між усіма залученими сторонами. Після стільки років бойових дій, санкцій і взаємних звинувачень жодна з них не була впевнена, що будь-яких домовленостей дотримуватимуться в довгостроковій перспективі. Мир без довіри за таких умов перетворюється лише на тактичну паузу.
Імовірність завершення війни 2026 року є, але вона залишається обмеженою. Вона залежить не від одного посередника чи політичного лідера, а від збігу одразу кількох чинників: військової й економічної втоми, внутрішніх політичних змін, а головне – появи формули, яка дасть змогу всім учасникам конфлікту вважати результат прийнятним і не принизливим.
Головна причина затяжного характеру війни полягає у відсутності спільної відповіді на запитання, що вважати її закінченням. Поки кожна сторона – від Києва й Москви до Вашингтона, європейських столиць і Пекіна – переконана, що час може працювати на її користь, конфлікт зберігає власну інерцію.
Саме тому 2025 рік став нагадуванням про просту й водночас незручну істину: деякі війни неможливо зупинити зусиллям волі, дипломатичним жестом чи особистим авторитетом. Їх можна завершити лише тоді, коли змінюється сама логіка інтересів усіх залучених акторів. Як говорив Нікколо Макіавеллі: "Війни починають тоді, коли хочуть, але закінчують лише тоді, коли можуть".
Джерело: Ramis Yunus / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора