Минуло чотири роки з лютого 2014-го. Винних не покарано, меморіал Героям Майдану в проектах
Україна вже ніколи не буде такою, якою була до лютого 2014 року, уважає режисер і медіа-експерт Валентина Руденко.
Як пройти через Майдан.
Сьогодні четверта річниця тих пам'ятних 18–22 лютого 2014-го. Я пам'ятаю цю страшну першу ніч до дрібничок, я пам'ятаю її запахи, її звуки. Я пам'ятаю страшну картинку дня – 18 лютого 2014-го. І ці дні я пам'ятатиму решту мого життя. Дні, що розділять наше життя на "до" і "після" лютого 2014-го. Дні між миром і війною. Дні між минулим і майбутнім моєї країни. Дні, що стали шрамами в наших душах. Дні, що стали шрамами української історії. Після цих окаянних днів Україна вже ніколи не буде такою, якою була до 18 лютого 2014-го.
Ми живемо в час війни, і це та страшна і невимовно дорога ціна, яку ми всі платимо за нашу мрію про краще життя, за свободу і за наше європейське майбутнє.
Кілька днів тому на Майдані експонували конкурсні проекти меморіалу Героям Майдану. Усі ми розуміємо, що розгортання експозиції саме на Майдані – це ще й убезпечення влади від можливості різних політичних сил проводити свої акції.
І через це щось ще надзвичайно щемливе є в усіх цих приготуваннях до річниці трагічних подій. Мені пригадався 2002-й, коли Кучма, аби не пустити опозицію на Майдан, розпочав його реконструкцію і побудував оці недолугі теплиці та глобуси – як символи старого світу, що зачепилися за Хрещатик. Так само і наша гідність зачепилася за історичну справедливість.
Адже поки в Жовтневому, чи Смольному, чи управлінні НКВС, чи як там воно тепер зветься, Міжнародному культурному центрі скачуть і регочуть якісь "ісполнітєлі", ми не маємо права говорити про відновлення історичної пам'яті. Бо в цоколі цього приміщення передсмертні написи нещасних, чиє життя перемолов Молох совєцької окупації.
Стіни цього "культурного" центру кричать до нас цими страшними графіті нашої сторічної боротьби!
І ось тепер наша новітня історія. У шумі інформації і дезінформації, що падає безкінечною зливою на нас, ми не встигаємо осягнути прості істини, побачити прості речі і правила. Але час і історія все розставляють по місцях, чітко визначаючи головних героїв і масовку.
Минуло чотири роки з лютого 2014-го. Винних не покарано, меморіал у проектах. Як на мене, Майдан має бути сучасним і модерним – його варто зробити таким, яким бачать його наші сучасні архітектори, бо саме вони мають визначити його обличчя. У Жовтневому варто зробити Музей жертв репресій і меморіал – пантеон усіх, хто віддав життя за свободу України протягом нашої багатовікової історії. Там же має бути приміщення для ритуальних церемоній – для тих, хто своїм життям заслужив це право – прощання з державними почестями.
Вулиця ж Інститутська, як і Грушевського, й інші, де пролилася кров, повинні мати пам'ятний знак увічнення подвигу героїв цих страшних днів 2014-го. А врешті-решт вони мають стати центральними вулицями нашого прекрасного Києва, де завжди зелено, уквітчано і де пульсує життя великого європейського міста.
І тоді все це і стане найкращим пам'ятником усім, хто віддав своє життя за просте й омріяне тепер нами поняття – європейська Україна!
Бо, власне, за це вони й вийшли на Майдан тієї ночі і того холодного 18 лютого 2014-го і, як сотні разів до цього виходили наші герої на всі українські майдани, за Україну, за її Волю, за Мир, за Щастя, за Народ!
Слава Україні!
Джерело: "ГОРДОН"