Спілкуючись із естонцями російською, розуміла, що вона для мене чужа, хоча й розмовляю я нею вільно
Якщо в мене є сторінка, де я можу писати не тільки на політичні теми, то хочеться поговорити про особисті враження. Мій останній візит до Європи завершився поїздкою до Естонії в місто Таллінн.
Окрім того, що це місто дуже маленьке й компактне, воно ще розвінчує всі міфи про естонців, нав'язані нам російськими анекдотами в сенсі того, що це люди, які повільно розмовляють і думають. Насправді це не так. Естонці дуже спокійні, але водночас і досить швидкі. Коли вони говорять рідною мовою, у них це виходить, як і в нас, українців, досить швидко. А російська мова для них надзвичайно складна за вимовою, оскільки мови фінно-угорської групи дуже відрізняються від російської. Ось і маємо, що коли естонці говорять російською, це у них виходить повільніше, ніж, наприклад, у нас, українців.
Коли я спілкувалася з естонцями російською мовою, то перехоплювала їхній акцент, їхню інтонацію й сама розуміла, що російська для мене чужа, хоч і розмовляю нею я вільно.
Мені багато що запам'яталося в Естонії. Запам'яталися відкриті та щирі люди, їхні переживання й біль через ситуацію, яка зараз складається в Україні. Запам'яталося, що люди хочуть нам допомогти й жалкують, що не можуть зробити більше.
А ще мені запам'яталося їхнє людське щастя від задоволення своєю роботою. Такого, на жаль, уже давно не бачила в нас в Україні. У нас люди постійно чимось стурбовані, зайняті. Пам'ятаю, як ми зайшли до одного естонського ресторанчику. Це справжній сімейний бізнес. Його власник захоплюється риболовлею, сам ловить рибу, знає про неї все і дуже любить її готувати. Також він експерт, письменник, у нього написано багато робіт, багато п'єс. А в ресторані на кухні працюють його донька й син. І це така щира родинна робота від душі. І я давно не бачила такого, коли в людини, у господаря, горять очі від того, що гостям добре.
Нас пригощали дуже смачними стравами з риби. Я дивилася в очі цього господаря, дивилася в очі його сина, в очі його дочки. Я бачила в них щиру радість від того, що ми їмо й нам подобається.
Я дуже хотіла б бачити в майбутньому в Україні такі самі кафе, куди приємно буде заходити й туристам, і українцям. Де тебе з радістю зустрінуть, нагодують, дадуть порцію більшу, ніж ту, за яку ти заплатиш. Де тебе захочуть чимось пригостити. І це буде прекрасно.
Така сама кав'ярня знайшлася і в Берліні. Що цікаво: вона українська й називається "Одеса-мама". Її власники – жінка й чоловік з України, з Одеси. Чоловік – кухар, який тривалий час служив у міліції. Потім вони поїхали до Німеччини й десять років тому відкрили там це кафе. І от коли ми прийшли з німецькою стороною, що приймала нас, до цього ресторану, то спробували там дуже смачного українського борщу. Справжній український, справжній смачний. Відчувалася наша одеська кухня, яка в чомусь має нотки єврейської, у чомусь української. І все це гармонійно поєднується в смаку.
Господиня, звичайно ж, запропонувала горілочки, до неї сала, закуски. Сказала, що це вони нас пригощають. І що вони люблять пригощати своїх гостей. Так приємно бачити самореалізованих, щасливих людей, які дуже задоволені своєю роботою та її результатами. І я дуже хочу бачити таких же щасливих людей, яких побачила в Німеччині та Естонії, у нас в Україні.
Джерело: "ГОРДОН"