Працюючи відверто на імідж лише одного "Шахтаря", "оранжево-чорні пропагандони" сіють розбрат у всьому українському футболі G

(першу частину блогу читайте тут).

"Агітпроп" для бідних

Колись мій приятель по-дурному пожартував – він підучив маленького сина, мовляв, коли прийдуть гості, ти скажи їм, що все добре в мене від мами, а все погане – від тата. Однак гості цього нібито приколу не оцінили...

Щось таке вже не жартома, а цілком серйозно роками, навіть рахунок уже перейшов на десятиліття, вибудовують канали "Футбол 1" і "Футбол 2". Буквально, все добре – від оранжево-чорних, усе погане – від біло-синіх. Прикладів такої "інформаційної політики" кожен може пригадати не один вагон, та й додатково до них – не один маленький возик. Чи сприймає народ це за чисту монету? З огляду на чати в інтернеті, "Це навряд чи!" – як казав герой фільму "Біле сонце пустелі".

А ось самим "гірникам" таке, окрім шкоди, нічого принести не може. Зрозуміло, залучено не тільки "агітпроп". А разом з "об'єктивним суддівством" на внутрішніх змаганнях та іншими організаційними "заходами" нинішнього керівництва федерації, вибачте, уже асоціації. Але про це нижче. А поки – чому шкода? Тому що замість "шотландського сценарію №1" у нас проявляється "шотландський сценарій №2". Що це за звір?

Ще в "нульові роки" ХХІ ст. я (і далеко не я один) писав: на жаль, у нашому футболі процвітає "шотландський сценарій", тобто два явні лідери – "Селтік" і "Глазго Рейнджерс". Усі решта – лише статисти. Звісно, ми пам'ятаємо про підйом "Металіста" і "Дніпра", однак пам'ятаємо і про їхню долю в останні роки.

Нині ж, коли і "Динамо" поки (!) не може повноцінно боротися за найвищі трофеї головних українських турнірів, найперше з власних причин, "пропагандистам" краще не поливати брудом "заклятого друга", а підтримувати, щоб якомога швидше завершити "шотландський сценарій №2". Це коли "Селтік" через відому недавню кризу "Рейнджерів" залишився гордою самотою, "кельти" били в пух і прах усіх суперників на внутрішніх турнірах. Однак варто було їм виїхати на матчі євротурнірів, тут уже їх усі розбивали в пух і прах. Хіба з "Шахтарем" упродовж останніх сезонів коїться не те саме? Можливо, варто згадати підсумок матчів "гірників" із "Манчестер Сіті" у жовтні – листопаді 2018 року – два "бублики" із загальним рахунком на табло 0:9.

Чи буде справедливо звинувачувати всіх журналістів "Футболів" у необ'єктивності? Ні, звичайно, але один із них так посилено працює на цьому фронті, що його опуси удостоїлися окремого визначення – жанр "бурбасятина". Це не просто збирання пліток, які не мають під собою жодних підстав, як у інших "інсайдерів"; це зловмисне вивалювання у грязюці "призначеного зверху ворога". Авторитетний в Україні футбольний журналіст Андрій Шахов днями не витримав і написав на своїй сторінці в соціальній мережі: "Блін, ну чому Бурбас усяку нісенітницю про "Динамо" публікує? Нехай про "Шахтар" чутки розпускає. Але нікому на цих каналах не можна кротиків чіпати, вавка може бути. А "Динамо" ось воно, будь ласка! До того ж нісенітниця за своєю суттю".

Інший популярний автор Борис Гелерман видав ще жорсткіший текст: "Колега Бурбас сидів, кректав і видав чергову "новину" на-гора. І всі відразу кинулися це обсмоктувати. Радісно й активно. Рекомендую погуглити (а хто не вміє – глянути в енциклопедії) сенс слова "копрофагія". Тут – те саме. Причому про будь-яку "новину" з-під Бурбаса і його компанії. Як же треба наплювати на своє ім'я в журналістці, щоб добитися таких "компліментів" від колег. Справді, гроші не пахнуть?

Звідки починати "літочислення"

Зовсім свіжий прийом, але наївний і дурний. Пропонують забути трофеї українських клубів до 1992 року, зокрема і самого "Шахтаря". А у славетного клубу з Донецька на хвилиночку чотири Кубки Союзу, чотири участі у фіналах за Кубок, один Суперкубок СРСР і дві участі у фіналах за Суперкубок, два комплекти срібних і два комплекти бронзових медалей чемпіонатів Союзу. Напевно, цим "творцям" новоспеченого відліку байдужі імена знатних "гірників" колишньої пори: Олега Ошенкова, Валентина Сапронова, Юрія Ананченка, Володимира Салькова, Юрія Дегтерьова, Віталія Старухіна, Михайла Соколовського, Володимира Роговського, Віктора Носова, Валерія Рудакова.

Для чого такі "жертви"? "Елементарно, Ватсон!": щоб не світилося 13-кратне динамівське чемпіонство СРСР (рекорд!) і дев'ятикратне завоювання Кубка Союзу. І це не беручи до уваги двох Кубків володарів Кубків і Суперкубка УЄФА. Це ж як треба головному ведучому "Великого футболу" ненавидіти біло-синіх, щоб свого часу обізвати ці трофеї "ялинковими іграшками".

Заодно "оранжево-чорні пропагандони" мимохідь викинули в небуття досягнення радянської пори інших українських клубів: "Дніпра", "Зорі", "Металіста", "Карпат", "Чорноморця".

У чому головний висновок під час оцінювання діяльності цих "бійців ідеологічного фронту"? Працюючи відверто на імідж лише одного клубу, вони сіють розбрат у футболі України.

Хто не має свого майбутнього?

Відповідь відома здавна: той, хто не знає, не пам'ятає свого минулого. Узагалі це питання набагато серйозніше, ніж видається на перший погляд. Щоб команда була успішною у внутрішніх і міжнародних змаганнях, зрозуміло, необхідні класні склад і тренерський штаб, грамотний менеджмент клубу та ефективна селекційна робота, серйозна робота у власній дитячій школі та академії.

Але й цього мало. Треба, щоб футболісти і тренери знали, і не тільки знали, але й тримали в підсвідомості імена своїх славетних попередників як стимули до вдосконалення власної гри. Нещодавно в українських ЗМІ тривожно прозвучали слова Олега Блохіна, що юні футболісти вже не знають його. Боюся, що ситуація ще сумніша. Якщо Блохіна не знають малюки, то, як зізнався Володимир Мунтян, його запитав чинний гравець, чиє ім'я нині на слуху: "А ви теж грали у футбол?".

Дехто може сказати, що це об'єктивне знамення часу: колишні герої йдуть у небуття... Не погоджуся. Просто цікавився за кордоном, як у них вирішують таку проблему. Виявляється, вирішують вдало. У дитячих школах знаменитих клубів поряд зі звичайним тренувальним процесом обов'язково введено уроки історії футболу, а також шахів та бліц-шахів. Це щоб пацани розвивали в собі бажання і звичку постійно думати на полі. А бліц – для того, щоб думати дуже швидко, адже на футбольному полі рахунок на ухвалення рішення гравцем йде на частки секунд.

Але клуби не самі повинні піклуватися про продовження славних традицій, про системну роботу з видавання книг, із виробництва високохудожніх ігрових і неігрових фільмів про історію вітчизняного футболу. Перебуваючи не осторонь від цього процесу, а всередині нього, із жалем констатую: наша країна, наше суспільство тут ще серйозно відстають.

Не поспішай виконувати наказ...

Від початку 2015 року президентом національної федерації служить Андрій Павелко. Пам'ятаю, як перші рік-півтора його душили "пропагандисти" з "головних" футбольних каналів держави. Звинувачували буквально в усьому, особливо під час Євро 2016. Мені самому не раз доводилося писати: вгамуйтеся, ви вносите розбрат у табір національної збірної. Ті самі думки висловлював і сам Андрій Васильович.

А потім сталася дивна метаморфоза: мир-дружба і погладжування тільки по шерстці з боку "пропагандистів". Усім зрозуміло, що мир-дружба склалися зовсім на іншому рівні. "Владельцу заводов, газет, пароходов" (Самуїл Маршак) навіть відмашки підлеглим "творцям" не треба було давати. Вони наперед вловлюють, куди подме вітер. У їхньому ефірі ви не побачите того, що вже не перший рік інші ЗМІ подають із тривожною регулярністю.

Це і серйозні зловживання під час будівництва дитячих майданчиків, під час виготовлення штучної трави для полів. Виходить, що імпортна трава обходиться дешевше, ніж місцева, із новоспеченого заводика "ФФУ продакшн". Хоча який там продакшн? Начебто все на рівні "складання". І ще інші гріхи, включно з тотальним використанням адмінресурсу в центрі і на місцях.

Звичайно, вердикт – злочин чи не злочин скоїла верхівка федерації – мають ухвалювати тільки суди, а не журналісти. Однак цинічне ігнорування відкритих досудових заходів цією самою верхівкою, яка відверто користується депутатською недоторканністю, тільки зміцнює переконання величезної кількості футбольних людей, що такі звинувачення є обґрунтованими. Недалекоглядно, однак.

А чи далекоглядна остання витівка тієї самої верхівки з "ребрендингом" самої федерації? Народ в інтернеті відразу зреагував: "Замітають сліди!". Знову ж таки, як єхидно зазначили журналісти: "Зате який простір для правильного розподілу коштів під час тотальної заміни всієї атрибутики ФФУ! Скільки ж можна списати на одну тільки зміну вивіски на Будинку футболу! Це, звичайно, не трава, але за змінених нефутбольних обставин і це приварок".

Є ще й окремі випадки, які опускають авторитет футбольної асоціації України. Андрій Павелко з пафосом виголосив: "Тепер абревіатура англійською має такий вигляд – UAF, тобто добре відомі всьому світові букви-символи: UA – Україна і F – футбол. Такий підхід значно спростить позиціонування та популяризацію бренда українського футболу в Європі і світі".

Для початку зауважимо, що свою роботу провалили юристи та інші фахівці, які придумали назву "Українська футбольна асоціація" – UAF, і ось чому: вітчизняні реєстратори давно зафіксували цю абревіатуру за іншими українськими структурами. UAF – це ще й Ukrainian Armwrestling Federation, і Ukrainian Athletic Federation. Не тісно їм буде?

Далі для обґрунтування самої ідеї президент федерації сказав: "Таке рішення є логічним продовженням реалізації стратегії розвитку українського футболу, в основу якої лягли головні інновації та управлінські реформи, реалізовані протягом останніх років УЄФА". Що це, якщо не пустий струс повітря, якщо не елементарне словоблуддя? Досить лише придивитися до реальних успіхів нашого футболу останнім часом.

Не менш кумедний вигляд має спеціальне рішення скороспілого конгресу ФФУ "про зниження граничного віку участі у виборах на будь-які керівні посади в українському футболі із 72 до 70 років". Фокус у тому, що "узаконена" межа обрання до 70 років зовсім не абстракція, а спроба вколоти конкретну людину – Григорія Суркіса, у якого такий ювілей буде у вересні 2019 року. Тож хіба не мають рації ті, хто побачив у такій "мудрій" постанові елементарний страх перед цією людиною? І ніхто навіть не поцікавився: чи збирається він сам висувати свою кандидатуру на керівні органи.

Ще смішніше, а можливо, для когось сумніше те, що конгрес реально якийсь скороспілий. Адже так любовно вибудувана Павелком за принципом залучення адмінресурсу ієрархія вищого начальства федерації розвалюється на очах – чиновники з команди Порошенка вже втратили свої високі державні пости. І схоже, що це тільки "початок великого шляху".

Звідси дещо оригінальний висновок: відразу видно, не служили чиновники ФФУ (УАФ) в армії. Бо не знають армійського фольклору, конкретно "залізобетонного другого закону" армії: "Не поспішай виконувати наказ, усе одно скасують". Це стосується і перейменування, і серйозніших проблем.

Сподіваємося, що так воно і буде. Тоді український футбол почне поступово, але неухильно одужувати.

Джерело: "ГОРДОН"