Успіх збірної – це привід замислитися тренерам і керівникам наших клубів, чому футболісти реалізують свій потенціал не "тут", а "там" G

Ми потрапили, ми пройшли!

Саме ці слова були першими, які вимовив – точніше, прокричав – телефоном своїй дружині майже півтора десятка років тому тодішній головний тренер збірної України Олег Володимирович Блохін, коли стало очевидно, що очолювана ним команда завоювала путівку на світову першість 2006 року в Німеччині.

Не знаю, що вчора на радощах говорив своїй дружині тодішній підопічний Блохіна й нинішній наставник нашої головної дружини Андрій Миколайович Шевченко, але він сповна заслужив право пишатися й радіти з точно такого самого приводу. Як і його, тобто наша, команда, як і вся наша Україна.

Достроковий, за один тур до фінішу відбіркового турніру майбутнього чемпіонату континенту квиток у фінальну стадію Євро, та ще з першого місця з такими історично грізними суперниками, як Португалія і Сербія, звичайно, нас надихає.

Одночасно дає поживу для тверезого, нехай і за гарячими слідами, аналізу. Київський матч українців і чинних чемпіонів Європи був для нас класним і за результатом як самої зустрічі, так і всього шляху нинішнього відбору.

Що ж ми за свіжими слідами можемо поставити нашій команді в плюс, а над чим треба ще серйозно працювати?

Першим чинником, який визначив завоювання путівки на майбутнє Євро, я б назвав тренерський штаб збірної України. Що стосується самого Шевченка, мені здається, треба зазначити два моменти:

• він уже чітко виявив себе як психолог, як коуч, який може дібрати потрібні слова й інтонації у спілкуванні з кожним гравцем і командою загалом, налаштувати всіх на боротьбу, на перемогу, на стійкість у важкі хвилини. Як це було вчора у другому таймі, особливо після пенальті й видалення Степаненка;
• чудове вміння Андрія Миколайовича дібрати собі соратників, уміння прислухатися до думки кожного з них і реалізувати найкращі ідеї колег.

Хто зараз буде сперечатися, що Андреа Мальдера аж ніяк не дутий, а реальний "мозковий центр" тренерського складу? Він уміє не просто вибудувати оптимальні тактичні схеми, а вибудувати їх, саме зважаючи на можливості кожного з футболістів. Одночасно Андреа – ефективний оцінювач індивідуальної й колективної гри майбутнього суперника.

Мауро Тассотті – зірка світового та італійського футболу – навряд чи обмежується поліпшенням дій на полі лише лінії оборони збірної України. Його футбольна біографія дає підстави вважати, що "професор" – один із головних творців психології переможців жовто-синіх.

Тренер воротарів іспанець Педро Харо – бувалий "українець". Адже ще до збірної він працював із кіперами "Дніпра". Нарікань на його роботу немає.

Окрема особистість у цьому колективі Олександр Шовковський. Стороннім людям важко зрозуміти його коло обов'язків у цьому творчому колективі. Безпосередньо з воротарями він системно не займається, та й немає в тому потреби із доном Педро. Але Олександр ніколи не був і не буде "пасажиром" у команді. Напевно, він більше придивляється, вчиться. З його людським і футбольним інтелектом, із його характером, силою волі та вмінням спілкуватися з людьми, я впевнений, його чекає серйозне тренерське майбутнє. Історія футболу знає чимало видатних наставників, які в ігрову пору захищали свою "рамку". Таких, як коуч бразильців – чемпіонів світу 1962 року – Айморе Морейра, як бельгієць Раймон Гуталс, як італієць Діно Дзофф, який став чемпіоном світу та Європи як воротар і фіналістом першості континенту як наставник.

Але все ж диригентська паличка в цьому ансамблі належить Андрієві Шевченку.

Другим визначальним фактором нинішнього успіху я вважаю відбір і добір футболістів, готових розв'язати дуже складні завдання. І тут на перший план я висуваю наших легіонерів, які здобули найкращі ігрові якості, на жаль, за кордоном. Насамперед, це Олександр Зінченко, а також Роман Яремчук, Руслан Маліновський. Не зовсім вписується в цю групу Андрій Ярмоленко, оскільки міжнародний авторитет він заробив, ще граючи в "Динамо". Але це не заперечує загальної тенденції. Хоча, на жаль, до цього списку поки ніяк не можна додати Євгена Коноплянку. Хотілося б вірити – поки...

За всієї поваги до Андрія Пятова, Тараса Степаненка, Віталія Миколенка, які зробили величезний внесок у загальну перемогу, така тенденція. І це серйозний привід задуматися українським тренерам і керівникам клубів, чому такі футболісти реалізують свій потенціал не "тут", а "там".

У чому, на мою думку, головні проблеми національної дружини? Головна – в її "короткій лавці". Немає рівноцінної заміни зараз П'ятову, Степаненку. Можна скільки завгодно не погоджуватися з Шевченком, який учора випустив на поле Віктора Коваленка після червоної картки Тарасу. Так, він цього сезону більше "гріє лавку", так, позиція опорного півзахисника йому не найближча. Але тут питання радше не до Шеви, а до Сергія Сидорчука, який давно зупинився у своєму зростанні, до його тренерів. А хіба річ тільки в ньому? Після основного списку претендентів з 11, максимум 13 футболістів, далі у нас великий розрив у майстерності. І це вже проблема наставників збірної.

Погоджуся з тими, хто вважає вчорашню гру Марлоса не найкращою, як мінімум не адекватною його потенціалу. А на кого міняти? Є ще проблемні позиції, зокрема, в обороні. Під час зустрічі із сильним суперником це може виявитися в будь-який момент.

Проте підбивати підсумки на мінорній ноті неправильно й несправедливо. Наша національна збірна цілком заслужила і перше місце, і позитивну реакцію мільйонів уболівальників, вітчизняної й закордонної преси. Головний висновок – вона зростає. І її наставники вміють робити правильні висновки.

Джерело: "ГОРДОН"