Прикриваючись новими гаслами про ЄС та НАТО, влада будує в Україні путінську модель держави

Матриця українських виборів.

Життя в Україні з дивовижною точністю нагадує сюжет фільму "Матриця". Нео живе звичайним життям, але давно відчуває, що із цим світом щось не так. Морфеус обіцяє йому розкрити таємницю матриці і пропонує на вибір дві пігулки. Випивши синю, Нео забуде про зустріч із Морфеусом, а бажання дізнатися правду буде здаватися йому простим сном. Червона ж пігулка дасть змогу пізнати, як влаштоване життя насправді.

У юності мені здавалося, що більшість людей (якщо не всі) точно обере червону пігулку. Адже нам усім хочеться знати правду. Але що старшим я ставав і що більше занурювався в лабіринти соціальної психології, то очевидніше ставало, що нічого такого. Більшість людей вибирає саме синю пігулку.

Насправді червона пігулка – це серйозне випробування для будь-якої людини. Ніхто не хоче його проходити. Навіщо комусь знати, що ти не живеш і не працюєш у цивілізованому мегаполісі, у затишній квартирі? Не йдеш угору кар'єрними сходами і не проводиш час із друзями, близькими. Насправді ти є витратним матеріалом у розумних машин, які захопили твою планету і перетворили її на мертву пустелю. І що доброго буде, коли ти цю правду дізнаєшся?

Усе твоє безтурботне "життя" закінчиться. Замість "смачної" страви в ресторані потрібно буде харчуватися кашоподібною субстанцією на камбузі ракетоплана, який ховається від ворогів у підземних лабіринтах гігантської каналізації. "Роботу" в престижному офісі замінить служба у повстанській армії. І ти будеш щодня ризикувати своїм життям у боротьбі зі злими силами механічних загарбників.

Як не дивно, те, що зараз відбувається з українцями, – це такий самий вибір між червоною та синьою пігулками. Здатність і готовність обманювати самих себе виявилася дуже стійким масовим явищем. І не просто якихось неосвічених, недалеких, люмпенізованих людей. А саме жителів мегаполісів, середнього класу – людей, які вважають себе інтелектуалами.

Уявіть собі таку картинку. Зима 2014 року, ми з вами на Майдані. Ми добре розуміємо, заради чого сюди вийшли. І тут з'являється ваш друг. Він аж ніяк не "антимайданівець", його не привезли з Донецька і він не є прибічником влади, проти якої ми з вами виступаємо. Він питає: "А чого, власне, ви на цьому Майдані вимагаєте, навіщо ви всі сюди вийшли?" І ми переконано так відповідаємо: "Ми не хочемо, щоб верховна влада була в руках злочинця. Нас задовбало, що цей злочинець разом зі своєю бізнес-сім'єю грабує нашу країну, використовуючи і цементуючи корупційні схеми і потоки. Він брехав нам про євроінтеграцію. Він почувається беззмінним царем. Цю країну він вважає своєю власністю, а нас – козлами, які заважають йому і його банді жити. І тому його силовики мають право бити студентів, а протестувальників кидати в ментівку. Ми хочемо, щоб він пішов у відставку".

І тут ваш товариш абсолютно резонно зауважує: "Ви виступаєте не проти злочинця, а проти держави. Так, той, який сидить на Банковій, не ідеальний, але кого ви пропонуєте натомість – ваших керівників Майдану? Дурнуватого боксера, недолугого очкарика Кулявлоб, націоналіста, якого фінансують олігархи? Ні – краще нехай цей залишається. Якщо ми його скинемо, то Путін нападе (та хіба з ним уже тепер посперечаєшся – як у воду дивився). А те, що ви робите, розхитує українську державність. Ви або корисні ідіоти, або вороги України".

У 2014-му за такі розмірковування ми б послали такого друга подалі. Адже у нас Революція гідності! А це означає, що хай які випробування нам випадають – нижче від нашої гідності терпіти таку владу.

І як усе змінилося у 2019-му? Тепер такою логікою послуговується багато з тих, хто колись вийшов проти Януковича. Злочинець? Корупція? Ну і що – але ж Путін нападе! На кого міняти? Адже всі інші – ще гірші! Дивно: найбільше і найочевидніше зло, яке за п'ять років остаточно виявиться, раптом стає у цілком нормальних на вигляд людей "найменшим" злом з усіх можливих.

Тепер ми стоїмо на розломі не між помаранчевими і біло-блакитними, не між донецькими і львівськими, не між Росією і Європою. Насправді розлом пролягає між тими, хто готовий себе обманювати, тому що так комфортніше жити, і тими, хто себе обдурити не може, хоч би як хотів. Між тими, хто тішить себе ілюзією, що ми тоді на Майдані перемогли і стали жити по-новому, і годі боротися та розгойдувати човен, і тими, хто не може змиритися з реальністю, у якій Майдан не переміг.

Так, Майдан не переміг. І якщо зізнатися самим собі в цьому, доведеться продовжити боротьбу. Інакше Майдан дійсно програє. І сотні загиблих там – даремно. Але влада як була злодійською, брехливою, яка зневажає свій народ, такою вона і залишилася. Як будувала путінську модель держави тут, в Україні, просто менших розмірів, так і далі це робить. Просто зараз вона прикривається новими гаслами про ЄС та НАТО, експлуатує наш страх – "буде ще гірше", і пропонує просту формулу: хто не з нами – ворог.

Звичайно, зручніше не хотіти нічого про це знати. Комфортніше бачити себе переможцями, що обрали гідного президента, який щохвилини рятує нас від Путіна. Спокійніше вірити, що президент, долаючи опір системи і крики популістів, провів 144 реформи. Як солодко думати, що життя з кожним днем усе краще. Ну, або хоча б заспокоювати себе тим, що з усіх зол він – найменше.

Хоча тисячі фактів проти цієї "реальності": рівень життя за п'ять років (п'ять!) і далі жебрацький, економіка не працює, державний апарат – збіговисько корупціонерів і мародерів, усі силові органи загрузли в корупції, з армії витравлено дух добровольців і волонтерів перших років. І головнокомандувач не соромиться заявляти, що наші військові не здатні перемогти ворога, тому наша доля – заморозити конфлікт на роки. І Україна все більше нагадує російську модель держави з безальтернативною, незмінюваною владою, яка під корінь вичищає будь-які вияви вільнодумства, критичного мислення і політичної конкуренції.

У "Матриці" є один важливий персонаж – Сайфер. Проживши 10 років у вільному світі і знаючи правду про нього, він приходить до агента матриці Сміта і пропонує зрадити своїх товаришів. Натомість він просить стерти йому пам'ять. Йому хочеться жити в ілюзіях. Він сидить у ресторані, дивиться на шматок м'яса і каже: "Я знаю, він несправжній. І коли я покладу його в рот, смак вселить мені матриця. Але яка мені різниця, якщо мої рецептори сигналізують мені про задоволення, коли я його їм? Знаєте, що я вирішив за ті 10 років, які вільний? Щастя в незнанні! Я хочу все забути! Під'єднайте моє тіло знову до матриці".

Наприкінці березня на виборчих дільницях нас чекає дві пігулки. Синя – ми перемогли на Майдані, обрали гідну владу і впевнено йдемо своїм шляхом до нового життя. І не потрібно нас позбавляти ілюзій, що нібито це не так. А всі факти, які цьому суперечать, – це вигадки якихось там замовних Бігусів.

Чи все-таки червона пігулка? Майдан не переміг. Злочинний клан і цього разу зумів нас знову обіграти, як і у 2004-му. Ми, як і раніше, живемо в станово-феодальній державі з відсталою економікою. У країні, де влада в руках силовиків-рекетирів, корумпованих чиновників і мажорів-мародерів. Керівний клас так само грабує нас, використовуючи всі засоби державного апарату. І ми для них – просто витратний матеріал їхнього добробуту.

І якщо ми хочемо, щоб Майдан був не даремно – потрібно знову продовжити боротьбу і знову змусити головного злочинця тікати з президентського палацу, прихопивши із собою своїх "свинарчуків". І цього разу не в Ростов чи Іспанію. Цього разу – у СІЗО.

Джерело: Сергей Гайдай / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора