Баталов, який підтримав анексію Криму, – і Гоша, і Гога, і навіть Жора, але жодного разу не Гіві

Цей текст просився назовні давно.

Не раз і не два останнім часом я опинявся, з різних причин, "чужим серед своїх". Траплялося це, як правило, у ті дні, коли щось заважало мені приєднатися до наруги над політичними противниками – або ніщо не заважало сказати деяким із них, з нагоди ювілею, слова подяки...

Бо Крим розділив нас три роки тому, Путін – тільки у 2000-му. А душа живе довше і пам'ятає більше. Та легкість, із якою ми готові начисто ампутувати власну подяку, – вражає.

Останньою краплею стали отруйні констатації-нагадування, що з'явилися у Facebook слідом за повідомленнями про смерть Олексія Баталова: "кримнашист" він був, виявляється, ось хто!

Ну, був. Прикро? Так. Є що заперечити проти його ностальгічних мотивів? Та повно заперечень, зрозуміло, – і всі вони були висловлені тоді ж, у 2014 році, і багато разів потім...

Але що ж тепер? Викинути на смітник фізика Гусєва і канатохідця Тібула? Із презирством винести за ідеологічну лінію грандіозну людину? Ні, братці. Він малий не так, як ви.

Олексій Володимирович Баталов, який підтримав анексію Криму, – він і Гоша, і Гога, і навіть Жора, але жодного разу не Гіві. І доктор Ліза – не Моторола, і загибла разом із нею над Чорним морем юна балерина Ансамблю імені Александрова – не Шойгу, хоча, може, і носила погони окупаційної російської армії...

Загальним виглядом оволоділи, як писав Жванецький, – не пропускаймо подробиць! А якщо ми відмовляємося бачити ці подробиці (у яких сама якраз суть справи), – ми просто сліпі.

Юнну Моріц, хай скільки вона б написала тепер жахливої шкідливої погані, неможливо рівняти з Прилєпіним. Підтримка війни на Донбасі не може бути єдиною лінійкою для вимірювання душі: це важливий, але не універсальний показник! Є інші, більш універсальні, – і за ними негайно виявляться базові розбіжності!

Бо небесну Юнну Петрівну, говорячи простою російською мовою, охопив біс, а спритний Захар просто порахував ризики і поміняв ліберальну цільову аудиторію на "патріотичну", набагато ширшу, і тепер успішно соває лапками в цьому напрямі. Вона – грандіозний поет, а він сам собі піар-менеджер (теж цілком грандіозний, проте). А Донбас тут збоку.

Цілепокладання, розумієте? Саме цілепокладання – те, на що людина вирішила витратити своє єдине життя, – і відрізняє людей одне від одного найперше від іншого!

Тому – хай відсохнуть язики в людей, що порочать ім'я Чулпан Хаматової! Вона підтримала Путіна? Так, підтримала, і не гірше за вас знає ціну цього компромісу (думаю, що вона знає цю ціну набагато краще за всіх нас, бо платила своєю репутацією).

Треба публічно наполягати на двозначності такого компромісу?

Треба. Неодмінно треба, щоб не дати з'їхати вбік системі координат.

Але, роблячи це, варто щосекунди пам'ятати про те, що "стиль полеміки важливіший від предмету полеміки" (не втомлююся цитувати великого Григорія Померанца). А якраз масовий помийний стиль (спасибі Facebook, зняв останні цензурні рамки) – абсолютно нестерпний уже, на жаль, з обох сторін.

Вам здається, дорогі деякі товариші по антипутінському табору, що, улюлюкаючи на адресу видатної актриси, ви сприяєте зміцненню ліберальних цінностей? Ні, ви легітимізуєте стиль "Комсомольской правды" і берете участь у громадській деградації! І сатана потирає руки в цей момент. Бо з Сунгоркіна і Ко попит невеликий, а коли починають лити бруд люди, за зовнішніми ознаками, пристойні, – це вже чиста перемога пекла.

Мені здається, ми втрачаємо здатність бачити світ обширно. Так, військові часи – поганий час для півтонів, і мої закиди найменше звернені до громадян України. Для них ми, насамперед, представники країни-окупанта. Країни, що приносить кров і страждання їхній країні. Колективна репутація – річ сувора, і бути німцем у 40-х незатишно, навіть якщо ти не працював на гестапо і вірив своєму фюреру абсолютно безкорисливо. І навіть якщо ти, ціною підтримки фюрера, намагався врятувати життя хворих німецьких дітей – усе одно: дуже погано бути німцем у 40-х!

Це теж треба розуміти.

Інтелігентність передбачає і твердість внутрішніх установок, і – неодмінно й одночасно! – здатність побачити ситуацію з іншого боку. Інакше це не інтелігентність, а "твердокамінність" – у вбивчому комуністичному сенсі слова.

Військові часи – поганий час для півтонів. Мені б, звичайно, хотілося, щоб і в протилежному таборі виявилися люди, які засоромилися федерального стилю, що дали обітницю не вживати слова "ліберасти" і мантру про печивко Держдепу, які зметикували, що Людмила Уліцька і Олег Басилашвілі заслуговують поважного тону незалежно від своєї політичної позиції. Гоноріс кауза, як кажуть. Заодно з Олексієм Баталовим і Юнною Моріц...

Але чужий сором ранить менше від свого. Тому я зараз звертаюся, передусім, до умовних "своїх". Які перестають бути своїми в ту секунду, коли забувають про те, що – (див. вище цитату з Григорія Померанца).

Джерело: Виктор Шендерович / Facebook