Пригожин показав, що Росія – це потьомкінська держава. Він смачно харкнув Путіну в обличчя, і той витерся. Витерся і програв війну

Отже. Зараз дії Пригожина я собі розшифровую так.

Усю дорогу Путін "поділяв і панував", підтримуючи конфлікт між міноборони й "Вагнером". Незважаючи на низку хамських випадів Пригожина на адресу Шойгу й Герасимова, боєприпаси та фінансування текли рікою.

Хай якими засобами для досягнення цілей користується "Вагнер", хай які в нього гігантські втрати, це єдиний підрозділ, який повз уперед. "Регуляри" тупцювали на місці.

У травні заявили про захоплення Бахмута, вагнерівці вийшли в тилові табори. У червні Пригожин зрозумів, що Путін ухвалив рішення про закриття проєкту в нинішньому його вигляді – про його вбудовування у вертикаль міноборони.

Як ми знаємо з учорашніх одкровень Путіна, "Вагнер" тільки на зарплати й похоронні компенсації отримав від держави приблизно $3 млрд, а ще ж є витрати на зброю, боєприпаси тощо. Тобто без державної підтримки так звана ПВК нежиттєздатна.

І Пригожин розпочав свій марш, декларуючи мету-мінімум – збереження ПВК й відставку Шойгу з Герасимовим.

Зауважте, що навіть у найкритичніший момент, коли вже було збито гелікоптери, найзапекліша критика, яку дозволив собі Пригожин на адресу Путіна, це слова "президент глибоко помилився".

Проте, з огляду на авантюрність характеру цього персонажа, припускаю, що в мозку в нього бродили наполеонівські плани.

Але реалізація цих планів складна без підтримки з боку частини військових (і не тільки) шишок і, бажано, населення. Тому перше, що підсунули Пригожину під ніс, – два відео.

Одне – із п'яним генералом Суровікіним, найближчою до Пригожина людиною в МО. Друге – з генералом Васильєвим, заступником начальника ГРУ, під чиїм кураторством і створювали ПВК у ролі неформального утворення для специфічних завдань (це потім уже інструмент розрісся і вийшов із-під контролю).

Народна підтримка виявилася у вигляді кількох сотень екзальтованих ростовців. Це більше за нуль, але не те, що може винести тебе на трон.

Усі великі Z-канали, окрім пригожинських, підтримали владу. Можливо, додаткову роль тут відіграла нещодавня зустріч Путіна з їхніми адмінами.

Що більше колони наближалися до Москви, то менше Пригожин розумів, що далі. Азарт згас, попереду світила війнонька, фінал якої йому був незрозумілий. Купку росгвардійців і курсантів, зібраних біля столиці, можна роздовбати, але що далі, якщо всі покинули тебе на самоті? Відповіді на це запитання Пригожин не знайшов і тому погодився на договірняк.

Умови домовленостей поки що видаються меншими за мету-мінімум. Він зберігає частину вагнерівців, перевозить їх до Білорусі, але залишається без важкого озброєння й фінансування. Шойгу і Герасимов, схоже, зберігають крісла, а ось Суровікіну світить ходіння на допити.

Зараз, за кілька днів, ця історія схожа на яскравий наркоманський прихід, на початку якого той, хто ширнувся, був готовий звернути гори, а до кінця впав у настільки ж неадекватний депресняк.

Для нас її користь полягає в тому, що Пригожин на весь світ показав, що Росія – це потьомкінська держава, інститути якої впадають у ступор від нестандартної дії. І що Путін за цих умов поводиться як наляканий хлопчик, ховаючись під стіл, а потім розвиває бурхливу медіадіяльність, виправдовуючи власну слабкість.

Пригожин смачно харкнув Путіну в обличчя, і той витерся. Витерся і програв війну.

Джерело: Роман Шрайк / Telegram

Опубліковано з особистого дозволу автора