2014-й: на нього дивилися як на божевільного. 2026-й: так дивляться на мене. Яка різниця? Мені вже плювати

2014 рік. Мій друг дитинства, що добровільно, як і тисячі інших у березні, стали на захист від орди, ниряє в підлогу в магазині техніки від звуку падаючих коробок у місті Ірпінь. На нього дивляться як на божевільного. Йому соромно. Встав – і пішов геть, не купивши, що хотів.

2026 рік. Я зіщулююся від гучного звуку від падаючого чогось на підлогу і присідаю десь у Бучі. На мене дивляться як на божевільну.

Знаєте яка різниця? Мені вже плювати, що думають ці люди.

Мораль? Її нема і не може бути.

Але. Мій друг, який уже давно – особа з інвалідністю, воює далі ще з того ж таки 2014 року. Я, без інвалідності, але в тилу, продовжую службу. Мій чоловік, ветеран АТО, людина з інвалідністю після тяжкого поранення в січні 2023 року вже не може воювати, але повертається, кульгаючи і з працюючою одною рукою, у стрій у тилу. І ті, що й досі дивляться на нас як на божевільних.

Але тих, хто розуміє, підтримує й бореться, усе одно більше.

Холодно, темно, сумно і страшно? Нашим солдатам – у рази важче. І від того, що ми робитимемо в тилу далі, теж залежить, чи вистоять вони там і чи встоїмо ми всі в цій війні за наше право на просто жити.

Джерело: Тетяна Проторченко / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора