Якби Україну захищали лише люди з чистесенькою репутацією та бездоганною українською мовою, її, скоріш за все, уже б не існувало

Бачу один тренд, який мене сильно дратує та напружує. І ви зараз також будете плюватися – або разом зі мною на цей тренд, або, навпаки, на мене.

Багатьом людям дуже не подобається, що Україну захищають не лише бездоганні янголи-герої, а й дуже неоднозначні люди. Такі, що мають у минулому неприємний шлейф. Або такі, що зіпсували свою репутацію перед тим, як піти на фронт. Або російськомовні, що не переходять на українську. Або ж зовсім одіозні персонажі, на кшталт колишніх регіоналів.

Цим людям, яким усе це не подобається (назву їхні "білі рукавички"), хотілося б, щоб усе було не так. Щоб усі захисники й захисниці були лицарями в білих обладунках із бездоганною репутацією, чистою українською мовою без матюків та відсутністю корисливих інтересів. Вони кажуть, що російськомовні захищають якусь свою, іншу, неправильну Україну. Що багатії захищають свій бізнес, а зовсім не Україну. Що перефарбовані регіонали схожі на героїв сумнівної тези "Техас мають грабувати техасці". Що людині, яка один раз помилилася, ніколи вже не можна довіряти і не варто давати в руки зброю.

Мушу вас розчарувати, шановні "білі рукавички": якби Україну захищали лише люди 100-відсотково правильні, з бездоганною українською мовою, чистесенькою репутацією – України, скоріш за все, уже б не існувало.

Бо саме так було 100 років тому, коли наші діди й прадіди пересварилися, вважаючи одне одного неправильними. З неправильною говіркою або не тієї церкви парафіянами. Занадто лівими чи занадто правими. Білими, червоними, зеленими, малиновими й жовто-блакитними. Експлуататорами трудового народу та люмпенами, які собачої буди не збудували. Коротше кажучи, такими, з якими в один стрій ставати не годиться.

І врешті один стрій не став. Маючи сумарну кількість людей зі зброєю в руках, які були готові воювати за Україну, що в кілька разів перевищувала сили московських більшовиків, українці розсварилися, розпорошилися і врешті зазнали поразки. Потім були "Розстріляне відродження", Голодомор та всі інші жахи ХХ сторіччя.

Нині має бути інакше. Саме тому Луб'янка й Ольгіно пнуться зі шкіри, намагаючись роз'єднати українців. Поділити на перший, другий та третій сорти, як це було в часи Януковича. Навчити нас навішувати ярлики й сваритися. Повторити історію 100-річної давнини.

Це найгірше, що може з нами статися. Бо третього шансу на початку наступного XXII сторіччя може і не бути. А якщо й буде, то це не допоможе ні нам, ні дітям, ні онукам.

Наша перемога ще не здобута, і, чесно кажучи, вона ще не гарантована. Російська поразка вже гарантована, але буде українська перемога чи українська поразка – це зараз на кону. Я проти того, щоби давати Путіну посмертні подарунки.

Мусимо затямити раз і назавжди: ворог у Кремлі. Щоб його перемогти, знадобиться повне напруження сил усієї України – правильної та неправильної, україномовної та російськомовної, бідної та багатої, Східної та Західної, віруючої та атеїстичної, колишніх майданівців та колишніх антимайданівців, олігархічних посіпак і затятих антикорупціонерів – усіх разом. А потім, як поховаємо Путіна та російську імперію (можна навіть в одній домовині, обійнявшись), тоді будемо між собою розбиратися. І якось розберемося. Після перемоги. У нас буде на це ціле століття.

А поки що в нашому фокусі лише перемога. Спільна, одна на всіх. Усе, що її наближає, – добре. Усе, що віддаляє, – погано. Усі, хто наближає перемогу, є корисними. Усі, хто віддаляє перемогу, є шкідливими. Решта, які не наближають і не віддаляють, є неважливими. Це єдина міра, єдиний стандарт.

Ворог у Кремлі. Перемога – єдина мета. Жодних посмертних подарунків Путіну.

P.S. У цьому пості нічого не написано про індульгенцію. Ніхто нічого нікому не забув. У цьому пості написано в точності те, що написано, і нічого іншого. Будь ласка, перечитайте, якщо не зрозуміли.

Джерело: Валерій Пекар / Facebook