Величезні гроші в українському футболі витрачали на те, щоб зберегти прогнилу систему, яку Лобановський усе своє життя намагався зламати

Сьогодні (6 січня. – "ГОРДОН") день народження Валерія Васильовича Лобановського...

Було б неправдою, якби я сказав, що відразу зрозумів, що життя звело мене зі справжнім генієм. У 20 років прийняти це неможливо. Ти не можеш усвідомити, що поруч із тобою людина, яка випередила свій час на багато десятків років. І якщо чесно, то я вже зараз бачу, що до багатьох, навіть до тих, хто з ним працював, розуміння геніальності саме цієї людини не прийде ніколи через різні причини та обставини.

Є люди, які, як кажуть, завжди на прямому зв'язку з вищими силами. Зустріти хоча б одну таку людину на життєвому шляху – це велике щастя. Це коли просто є розуміння того, як усе має бути. Як усе влаштовано. Мудрість, що йде зсередини. Такі люди не розуміють своєї величі. Насамперед тому, що їм на цю велич глибоко наплювати. Їм цікавий лише результат їхньої роботи, а не почесті, одержувані в підсумку. Вони отримують задоволення від зовсім інших речей, зрозуміти їхній психологічний пристрій дуже важко, практично неможливо.

Поруч із ними вмикаються ті резерви, про які ти й не мріяв. Поруч із ними ти прогресуєш як особистість і ростеш як професіонал, із тебе дістають таке, про що ти навіть не підозрював. Поруч із ними ти стаєш кращим.

Водночас вони не чекають від тебе подяки – а тільки результату. Валерій Васильович Лобановський був саме таким.

Я зараз багато спілкуюся з людьми, які знали його особисто, працювали під його керівництвом. Слава богу, доля повела таким шляхом, що у мене є така можливість. Та й мої завдання і мета наразі тісно пов'язані з тим, що я вивчаю саме науковий складник футболу, аналітичну його частину. І раз у раз я дивуюся тому, як далеко зайшов Лобановський у своєму розумінні футболу, тактики гри, керованості процесу і його аналізі. Те, що він робив тоді з продуктами радянської системи, – це неймовірно!

Це неймовірно з погляду логіки, математики, емоційного інтелекту і законів розвитку подій. Він обігнав свій час мінімум років на 20. А нинішній – тим паче!

У нього не було таких потужних обчислювальних машин, як зараз, однак він знав, що за цим – майбутнє. Розробки наукової групи актуальні досі, через майже 17 років по його смерті.

На жаль, після того, як Васильович пішов, нікому серйозно не спадало на думку, що варто вкладати гроші в наукові дослідження. Величезні гроші в українському футболі витрачали на нікому не відомих іноземних легіонерів, на підкуп суддів, на утримання величезної кількості дармоїдів від футболу. Витрачали гроші на те, щоб зберегти ту прогнилу систему, яку Валерій Васильович усе своє життя намагався зламати. І ніхто не спонсорував наукові розробки, у які Лобановський вірив, куди вкладав душу. Усе зупинилося саме на тому місці, де було у 2000-му, та й зараз відбувається те саме, і для мене немає нічого дивного в тому, що рівень українського футболу падає щороку. Усе починається з основ. Якщо їх немає, то і результат буде плачевний. Із грамотами, кубками та пам'ятними медалями далеко не заїдеш. Світовий футбол уже далеко попереду.

Я ось іноді думаю – цікаво, ким ми тоді були для Валерія Васильовича? Він ніколи нікого не няньчив і водночас зробив із нас цілком самодостатніх професіоналів. Ми ж стали його останньою зірковою командою, "лебединою піснею", так би мовити. Чи розумів він тоді, що ми – останні його гравці? Хтозна...

Чи думали ми тоді, що працюємо з генієм? Чесно? Ні. Щоб зрозуміти це, знадобилися довгі роки.

Цікаво, чи розуміли тоді брати Суркіси – із ким їх звела доля? Думаю, вони теж не одразу це усвідомили. Тим паче, що, як кажуть ті, хто знав Васильовича дуже близько, він довго не погоджувався працювати у Суркісів. Був ображений за те, що від управління клубом відсторонили [першого президента "Динамо" Віктора] Безверхого, якого, за словами обізнаних людей, сам Васильович із [екс-керівником науково-дослідного центру "Динамо" Анатолієм] Зеленцовим свого часу обрали для того, щоб він керував усіма процесами. Із надією на те, що в такий спосіб вони зуміють утримати клуб і "Динамо" зможе прогресувати і розвиватися в потрібному їм напрямку. Але країна розвалювалася, змінювалися закони і форми власності, Безверхого посунули за всіма законами 90-х, Суркіси просто виявилися більш пристосованими до реалій часу, нахабнішими, розумнішими і щасливішими. Васильович навіть не припускав, що все так може повернутися.

Лобановський тоді поїхав у Кувейт, повертатися в клуб не бачив сенсу. Отже, ніхто вже не дізнається, що саме було в його душі, коли він через деякий час усе ж дав згоду працювати в "Динамо".

Чи розуміють уболівальники, що за уявною простотою перемог стояла величезна, постійна праця? Що геній Лобановського був у тому, що він ні на секунду не переставав працювати і вчитися, а не в тому, що він винайшов якісь особливі способи тренувань або відбирав особливо талановитих футболістів?

У нього не було якихось рукописів, принаймні ми їх ніколи не бачили. Він вимагав від нас універсальності, водночас був універсальним – він був і психологом, і стратегом, і аналітиком в одній особі.

А ще я тільки зараз зрозумів, що він був геніальним управлінцем, хоча не можу сказати, що його цікавила влада як така. На нього хотіли працювати, причому не з примусу, не за гроші, а тому, що вірили і знали, що він приведе до успіху. Лобановський не був святим, у жодному разі, однак він однозначно був на своєму місці.

Але сьогодні я просто згадую добрим словом свого найкращого тренера, дякую за те, що він був у моєму житті. Так, друзі, мені дуже, дуже, дуже сильно пощастило. Я бачив живого генія...

Джерело: Влад Ващук / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора