Війна дає нам шанс, але виглядає так, що ми, як завжди, його втратимо

Культура їсть стратегію на сніданок.

Ця фраза, яка особливо популярна в західних корпораціях, на жаль, поки зовсім не прижилася в нас. Вона означає, що ви можете малювати які завгодно стратегії розвитку, але культура організації є значно сильнішою і стійкішою до змін, ніж будь-які ваші документи. Власне, я переконаний, що саме наша держслужбова, правоохоронна й військові культури пожирають усіх цих реформаторів на сніданок. Я думаю, що саме ця фраза пояснює безмежне провалля між красивими презентаціями й убогими результатами в усіх сферах – від війни до боротьби з корупцією.

Формування сучасної державної культури

Сучасна організаційна культура держави сформована на руїнах Радянського Союзу й містить у собі велику кількість совка, який постійно адаптується до нових умов. Особливістю цієї культури було формування "клік". Оскільки совок був дуже централізованим, його розвал створив велику кількість "секторальних островів". Щоб вижити в рамках цих островів, почали формуватися "кліки", тісні зв'язки між управлінцями різних рівнів, які перетворилися на організовані групи. Совок усюди носився зі своєю деградованою ідеологією, яка перестала існувати з його розвалом. Тож групи, які мусили виживати в тяжкі 90-ті, зробили "виживання" основою своєї ідеології. Тому корупція, яка мала раніше частковий характер, у 90-ті перетворилася на абсолютний. Водночас у них залишилося дуже багато дебільних практик від совка, як-от їсти рибу щочетверга чи обрізати краватку.

Ці "кліки" продовжують адаптовуватися й існувати. Вони й далі підтримуються в секторах. Наприклад, якщо ви сунетеся в космос чи авіабудівництво, то отримаєте шок, що там досі все вирішують "діди". У правоохоронній сфері ви зустрінете пенсійних генералів, які продовжують зберігати вплив на систему. Аналогічно й у військовій, де совок, мабуть, найкраще зберіг і продовжує зберігати себе. Вони тягнуть усюди своїх: дітей, племінників, кентів, одногрупників тощо. І це дозволяє їм уже більше ніж 30 років зберігати контроль.

Майдани, революції, вибори, усякі НАЗК, НАБУ й інші САП створюють їм дискомфорт, але не перемагають їх. Бо перші – це про стратегію, а другі – про культуру. Ви можете кілька років виколупувати "системного діда" справами, протестами, а тоді він ховається в якомусь виші, через рік-два він уже розставляє своїх людей у вашій "новій" системі й рішає в 10 разів більше, ніж ви. Ви можете без кінця створювати свої міжнародні комісії, наглядові ради, які "системні діди" просто їдять на сніданок, перекупляючи, переманюючи, блокуючи це все. Боротися із цим всім не можна стратегіями, це можна перемогти, тільки формуючи нову культуру. І війна є саме тим великим потрясінням, яке могло б таку культуру сформувати.

Нова організаційна культура

Війна ставить перед нами питання змінюватися, щоб вижити. І ми змінюємося. Багато людей усвідомили себе українцями. Багато російськомовних стали шанувати Бандеру й ненавидіти росіян більше, ніж західняки. Волонтерство, добровольці, військові – усі формують нову культуру відносин у суспільстві. Однак ця культура ніяк не потрапляє в державну організацію. Попри те, що туди потрапило багато хлопців і дівчат зі шкіл економік, вони не є представниками нових суспільних відносин українців. Скоріше вони намагаються бути представниками західних культурних відносин, де навчалися, і дуже багато їздять на конференції. Тому "системні діди" швидко беруть їх в оборот і з'їдають.

Я переконаний, що є дві базові речі, які можуть збудувати нову організаційну культуру в Українській державі.

1. Конкуренція нових лідерів. Війна показала, хто є хто. Хто тікав у перші дні чи переховувався на львівських базах відпочинку, а хто брав до рук зброю чи шукав можливість підтримувати ЗСУ. У темні часи особливо видно світлих людей. Тому відкрити доступ до призначень на посади через об'єктивний публічний конкурс – це нова культурна практика. На такому конкурсі майбутній лідер установи, органу чи регіону декларує свої підходи й результати. Які пізніше можна перевірити через пів року, рік чи два. Так, дуже невдобно призначити не свого "кента", але управлінець високого рівня або прикриває твій зад, або дає результат. І для перемоги у війні потрібно друге.

2. Зменшення ролі держави. Що менше державних підприємств, агентств, органів – то ефективніше суспільство. Наш оборонпром не зміг адаптуватися для нової війни, тоді як це швидко міг робити український бізнес. Благодійні фонди й волонтери виявилися значно ефективнішими в забезпеченні, ніж громіздкі державні структури. Не може статися ніякої катастрофи, якщо українські підприємці, благодійні фонди тощо будуть отримувати більше делегованих повноважень від держави під час війни. Можливо, це взагалі єдине, що рятувало нас у 2022 році, і те, чого дуже бракує у 2025-му.

3. Нова модель "держава – людина". У нас продовжує зберігатися радянський поділ влади на "ми й вони". Радянська влада бачила в усіх злочинців, усі це відчували й ненавиділи владу. Це зберігається й сьогодні. Митник, мент, податківець, які в першу чергу хочуть когось нагнути чи "роз...бати" – це радянська культура. Влада, яка бачить у своїх громадянах "свого", – це новий тип відносин. Це "свій" підприємець, це "свій" українець, якому треба допомогти стати багатшим, успішнішим – і виграти від цього для всіх.

Війна дає нам шанс сформувати нові відносини між державою й людиною, створити нову організаційну культуру. Таке було в ЗСУ у 2022–2023 роках. Там панувала нова військова культура, яка не встигла закріпитися і тепер щодня здає позиції старій совковій.

Тож так, війна дає нам шанс, але виглядає так, що ми, як завжди, його втратимо.

Джерело: Політика Андрусіва / Telegram

Опубліковано з особистого дозволу автора