Керівництво Росії хоче примусити світ до поваги. Але не треба боятися таку Росію. Її не існує

Перемога України – ось відповідь на питання про краще майбутнє світу.

Це буде маніфест нової моралі, цінностей, які перемагають і формують основу нового глобального порядку ХХІ століття. Світ перебуває в небувалій кризі – ерозія міжнародного права є тільки верхівкою цього колосального айсберга трансформацій.

Тривала неспроможність провідних націй світу віднайти спільне, сильне й легітимне рішення, аби зупинити російську злочинну агресію, є зловісною ознакою цієї кризи. Єдність партнерів, яка була на початку війни, перебуває під серйозним політичним ударом, а моральна перевага України як жертви конфлікту девальвована. Повністю відновити минулу солідарність демократичного світу проти Росії не вдасться в найближчі роки, поки триває фрагментація за новими лініями поділів, а демократія втрачає лідерські позиції. Але зрештою, саме від того, яким буде завершення війни в Україні, залежить, де в архітектурі майбутнього світу будуть знаходитися такі ідеали, як свобода, демократія, державний суверенітет, права людини, справедливість і гуманність. Вони триматимуть фундамент чи слугуватимуть старомодним декором?

Велика задача для України – зміцнювати довкола себе якомога ширшу коаліцію справжніх союзників, триматися кола друзів, винаходити креативні нові формати партнерських зв'язків. Це неможливо зробити без внутрішньої єдності, сили духу, чіткої національної мети й мотивації до боротьби, доводячи щодня, що ми не здаємося – ані фронт, ані тил. В Україні й не в Україні українці мають бути разом у своїй вірі у власне майбутнє.

Ми виграємо цю війну. Ми можемо її виграти, але не масою, а моральним гартом наших людей і креативністю, інноваціями у військовій справі й дипломатії.

Ми можемо її виграти, закохуючи світ у нашу культуру і традиції, показуючи клас у підприємництві й винахідництві й ніде, навіть у далеких куточках світу, не забуваючи про свою ідентичність і свою Батьківщину.

Цей виклик не потрібно применшувати – це не гра термінами, а спроба концептуальної зміни міжнародних відносин між державами.

Неймовірно, як на світовій шаховій дошці пробують маніпулювати ролями жертви й агресора – ініціатора безпрецедентного збройного нападу в Європі із часів Другої світової. Спрощення історичного конфлікту між імперською, авторитарною, мілітаризованою, фашизованою країною-колонізатором і незалежною демократичною національною державою з європейським вибором створило наївну ілюзію можливості швидкого рішення з кількох десятків пунктів, написаного на чернетці. Воно нібито є просто питанням тиску й ціни. Ганебно, що цей тиск здійснюється саме на Україну.

Попіл цих чернеток має бути розвіяний, щоб відкрити шлях до реальної дипломатії пошуку справжнього миру і його гарантій Україні від стратегічних партнерів. І одним із перших аргументів проти цієї омани є реальна готовність Росії йти далі в найближчі роки – до країн Балтії, до Польщі, до країн Північної Європи. Які пункти тоді буде пропонувати Росія? Де буде малювати нові кордони всередині НАТО й вимагати російську мову, російську школу, російську пропаганду в окремих країнах Євросоюзу?

Простих рішень не було й не буде, коли ідеться про інстинкти Росії до окупації процвітаючих територій. Світ просто має нарешті взяти в розрахунки істинну Росію й побудувати нову, адекватну спільну політику щодо неї як агресивної, проблемної імперії. Не романтизувати її "велич" крізь сторінки романів Толстого й вистави Большого театру, а побачити її суть крізь оптику історичних практик геноцидів, колонізацій, корупції, війни й тюрми, крізь воскреслу російську ідеологію фашизму, реставровану ностальгію, політичні вбивства. Усе це уже оформлено у відповідні державні стратегії безпеки, зовнішньої, культурної, інформаційної, технологічної, демографічної політик Російської Федерації. Читайте уважно, адже на сотнях сторінок додатків до указів президента Росії немає жодних кроків до миру – хоча є багато слів про мир. "Русский мир".

Росія застосовує улюблену технологію страху, грандіозний міф про неосяжно велику державу, її силу і вплив, із яким краще рахуватися. Російські найманці в Україні, вчиняючи воєнні злочини, часто говорять, що просто хотіли, аби українці "поважали Росію".

Цього ж хоче й керівництво Росії – примусити світ до поваги. Але не треба боятися таку Росію. Її не існує.

Усередині ви побачите інституційно слабку державу, економіку, що виробляє 1,9% світового ВВП, який буквально викопує із землі. Не їдьте на екскурсію до центру Москви, а поцікавтеся, що робиться подалі від Кремля. А там простягається величезна країна деградованого людського капіталу, короткої тривалості життя, знищеного довкілля, зруйнованої інфраструктури; занедбана територія без доріг, повна внутрішніх протиріч, що вибухнуть політичним, етнічним чи релігійним конфліктом. Прийміть розпад цієї конструкції у ХХІ столітті як реалістичний і бажаний, а не ймовірний, але апокаліптичний сценарій.

Без цього нового бачення, підтвердженого десятками міжнародних показників розвитку економіки і стану суспільства, переговори з росіянами є лише підігруванням росіянам. Вони майстерно перетворюють дипломатію на тактичний маневр: убиваючи у XVIII сторіччі старійшин неупокорених племен, запрошених на мирні перемовини, чи марнуючи час у XXI столітті на екскурсії до Грановитої палати й обід із "посікунчиків". І поки вас гіпнотизують ці підступні церемонії "царського двору", стратегічна мета росіян залишається незмінною.

Ідучи за ними цими манівцями, можна "з барського плеча", через приниження отримати перемир'я, паузу, затишшя, але після неодмінно відновиться зрада й війна. Так працює Росія, це її ДНК. Війна в Україні з 2014 року доводить це десятками трагічних прикладів – від Іловайська до порушень обіцянок не вбивати українців на Великдень. Тепер вони не готові обіцяти не робити цього на Різдво, але й не готові зняти питання відновлення діяльності московської церкви в Україні.

Без глибокого переосмислення Росії й усіх її внутрішніх "секретів" хибна нова "філософія партнерства" втягне нас у псевдопереговорний процес, породженням якого не може бути нічого іншого, як "Мюнхен – 2", коли суверенітет нації відкрито перетворюється на предмет торгу.

Росія продовжить блефувати, говорячи про свої географічні розміри як про аргумент своєї сили, і знову шукатиме просте й вигідне для себе рішення шляхом торгу, тиску й окупації. Це буде великий, стратегічний програш для вільного світу, перед яким, можливо, буде якесь коротке переможне просте рішення для України.

Зараз геополітика буде визначатися фундаментальним вибором між добром і злом. Цей моральний вибір для Західного світу позначиться позицією щодо України. Хтось матиме сміливість принципово стояти на світлій стороні, а хтось побачить тут вигідний торг чи компроміс.

Заманлива для декого пропозиція. Але ж насправді такий світ ні для кого не буде безпечним, адже маргіналізує демократії або змусить зректися основоположних цінностей заради панування.

Поки світ балансує між цими виборами орієнтирів, і нехай в автократіях державний курс і інтерес – це воля однієї особи, у демократичних країнах стратегічні рішення приймають нації, покоління, громадяни, які мають голос і визначальний вплив.

Тому я вірю, що ми не будемо самі із цією бідою. Ми будемо в колі справжніх союзників, ми переможемо й відстоїмо нашу свободу, себе й наші цінності, заради яких загинули тисячі українських героїв упродовж століть боротьби й заради яких уже четвертий рік на суші, на воді й у небі наші воїни тримають наші терени.

Джерело: Віктор Ющенко / Facebook