Ми вже перемогли. Ні, я не рожевий, веселковий ідіот

Ранковий Київ після ворожих прильотів нагадує мені Лондон часів Другої світової. Чим? Людьми. Атмосферою солідарності і взаємного співчуття й братерства.

Звісно, я в тому Лондоні часів Другої світової ніколи не був, але в мене склалося таке враження з книг і фільмів. Це Лондон Кейт Аткінсон, Єна Мак’юена і Джо Райта.

Я так думаю, що британцям було не легше, ніж нам зараз. У Гітлера – пів континенту в союзниках (Італія, Угорщина, Румунія, Болгарія, Хорватія, Словаччина) плюс Японія… Плюс СРСР (до 1941-го). І ніякої "коаліції рішучих".

Серед союзників Британії – Франція. Франція трохи зганьбилася і воювати не схотіла. Зайдіть до будь-якої церкви в Бретані, в Нормандії чи в Провансі. Там на стінах побачите написані прізвища й імена людей із цього села чи містечка, які загинули в Першу світову. І жодної згадки про Другу світову. Наче й не було такого ніколи…

Ще була Америка. Рузвельт був трохи гірше Трампа. Геополітики впливу як такої на тоді взагалі не існувало, і США ще не стали світовим жандармом демократії. Американців та війна ніяк не обходила. Черчилль їздив до Рузвельта і просив допомоги, а Рузвельт позіхав і казав: "Якось воно буде, на все воля божа". І так би він позіхав і далі, аби не Перл-Гарбор.

Воювать не було чим. Борис Джонсон у своїй книзі про Черчилля пише, що серед креативних ідей були такі: скидати на німецьких фермерів борони й плуги з літака… Або зробити велетенський авіаносець із айсберга… Такі собі ідеї, м’яко кажучи…

Patriot не було також. Історики кажуть, що атомна бомба була б у Гітлера на кінець 1946 року. Трохи не встиг. І ніякого ядерного стримування. Бомби, скинуті американцями на Хіросіму й Нагасакі, створені здебільшого німецькими мізками і німецькими руками.

Бомби й філософія – то німецьке. Усі інші – епігони.

Утім, якось вони вистояли й перемогли за повної відсутності шансів. Вони вірили в себе.

Ми також віримо в себе. Сваримося, матюкаємося, лаємося, але віримо. Для мене найбільше диво цієї війни – віра. Уранці 24 лютого 2022 року, коли російські танки йшли Україною на крейсерській швидкості, ми всі були абсолютно переконані, що переможемо. Без усяких на те підстав. Віра – то така штука, що не потребує доказів і матеріально-технічного забезпечення. 25 лютого я вийшов у селі на вулицю, аби подивиться, чи немає ще тут російських танків. І побачив жовто-блакитні прапори над кожною хатою і над кожним двором.

Ми всі (моє покоління) виховані в історичній естетиці Єгорова і Кантарії. Прапор над Рейхстагом і "безоговорочная капитуляция" голосом Левітана.

Так воно не буде. Світ не той вже. Після 1945 року жодна війна у світі не закінчилася "безоговорочно". Всі війни закінчилися "чимсь". І наша війна закінчиться чимсь і якось.

Але ми вже перемогли. Ні, я не рожевий, веселковий ідіот. Я даю собі звіт про те, де ми зараз і як воно все непросто. Але з точки зору історії, ми перемогли. І це найважливіша епоха в усій історії України, у яку нам випало жити. Нас би вже не мало бути. Ми є!

Ми не будемо раді перемозі. Бо вона буде не така, як ми хотіли. Нашу перемогу не буде видно неозброєним оком.

І лише за якісь десятки років писатимуть книги й монографії про "непомітну перемогу України".

Джерело: Chepynoga Vitalii / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора